Навіґація за темамиЯк користуватись

Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
«Уліс» і «Доктор Живаґо» належать до однієї швидкоплинної епохи, коли книжка могла зазнати переслідувань через те, що загрожувала буржуазним ідеалам або, навпаки, прославляла їх. Та епоха закінчилася у 1980-х роках. Гласність уможливила те, що хрущовська відлига лише пообіцяла. Російські читачі змогли прочитати Пастернакову книжку лише 1988 року, коли уривки з роману почали виходити в літературному журналі «Новый мир». Наступного року газета «Известия» почала друкувати частинами російський переклад «Уліса», який в Англії та Америці можна було законно придбати від середини 1930-х років. Аж раптом у лютому 1989 року іранський аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари за образу Аллаха в «Сатанинських віршах», розв’язавши чергову цензурну «битву».
Сьогодні не існує жодних поступок із боку Заходу й України, які могли б задовольнити Путіна. І не тому, що російський лідер аґресивний чи некомпетентий; насправді він цілком раціональний і компетентний. Путін радше надто добре розуміє логіку персоніфікованої влади в Росії, що на цій пізній стадії розпаду режиму вимагає від нього тримати країну в стані війни із зовнішнім світом. Саме тому війна з Україною стала екзистенційною проблемою для нинішнього російського політичного режиму. Росія не може дозволити собі поразку. Учора президент України Петро Порошенко заявив, а супутникові знімки НАТО підтвердили, що російські війська відкрито вторглися на українську територію, довівши, що Кремль більше не зацікавлений у запобіганні ескалації. Настає пекло...
Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не тільки політична система, але й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинником імперії в образі Кремля. Москва добровільно ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті – підкорення Кремлю. Ці чинники актуальні зараз для України, яка робить другу спробу революційних перетворень. Наскільки вдасться – питання часу й мужности українців. Бо-ж як би не змагалась кремлівська пропаганда, історична пам'ять набагато міцніша й стабільніша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СССР пам'ять почала давати про себе взнаки щоразу частіше – відкрились кордони, з'явився інтернет, люди почали спілкуватись, отримувати колись цензуровану інформацію, врешті, думати.
Продюсери та журналісти, автори цих передач, у приватному житті всі ліберали, відпочивали в Тоскані й мали цілком европейські смаки. Коли я запитував, як їм удається погоджувати фахове й особисте життя, вони дивилися на мене як на дурника і відказували: «За останні двадцять років ми пережили комунізм, у який ніколи не вірили, демократію, дефолти й мафіозну державу та олігархію, розуміючи, що все це ілюзії, що це все піяр». Вираз «це все піяр» став улюбленою фразою нової Росії, мої московські колеґи були сповнені відчуття своєї водночас цинічности й просвітлености, у якомусь сенсі «поза вірою». Дисидентів совєтської доби, борців із комунізмом, вони вважали за наївних мрійників, а мої західні вподобання, прихильність до туманних понять на кшталт «прав людини» та «свободи», відкидали...

Сторінки2