Навіґація за темамиЯк користуватись

Кожному, хто хоч поверхово знайомий із життям і творчістю Хвильового, парадигма символічної автобіографії здасться особливо доречною. Власне, одним із головних завдань у перечитанні Хвильового, до якого я закликаю, є відрізняти поверхневі (функціонально біографічні, ідеологічні тощо) моменти від глибших психологічних структур, які через посередництво наративу реґулюють взаємодію між життям і творчістю Хвильового, фактично модулюють одне через інше. Без жодного сумніву, найразючішим і найдраматичнішим із цих моментів є кінець Хвильового, його самогубство. Судячи з різноманітних оповідей і документальних свідчень, це була кульмінація його всеохопної та глибоко вкоріненої віри у свою призначеність зіграти роль, виконати – і ще важливіше, виписати – певне покликання, місію.
Як можна пояснити ту обставину, що Львів у той в час, коли місто ледве чи налічувало більше ніж 150 тисяч (1900 рік) – 300 тисяч (1939 рік) мешканців, і водночас на підставі вже хоч би свого адміністративного статусу цілком важлива середньоевропейська метрополія, вилонив таку неймовірно високу щільність і якість наукових та мистецьких здобутків, яка до сьогодні не має собі рівних у нашій частині Европи? Ця обставина заскакує тим більше, що всі ці процеси відбувалися за помисленно стислий відрізок часу тривалістю декілька десятиліть від майже цілковитої і безнадійної провінційности (скажімо, до 1834 року Львів, якщо вірити міським біографам, не знав, що таке художня виставка) і наукової іррелевантности до статусу міжнародно визнаного місця досліджень у міжвоєнний час.
Дискурс довкола ідеї Европи творено принаймні від кінця Другої світової війни; найвиразніше його можна простежити за декілька десятиліть перед та після заснування Европейського Союзу. Цей дискурс породив багато досліджень і коментарів: про «ідею Европи» написано десятки книжок, сотні, як не тисячі, статтей. Утім, більшість розвідок (якщо оминути банальності й публіцистику) присвячено політиці й економіці, натомість інтелектуальній історії та літературі уваги перепало набагато менше. Практично обійдено специфічну проблему стосунків України з Европою; це, великою мірою, засвідчує складне становище україністики як царини: з одного боку, на Заході її традиційно представлено вузько, а з другого – упродовж майже цілого XX століття Україна була вкрай обмежена в контактах із західним світом.
У роки ґорбачовської перебудови Інститут літератури АН УРСР та видавництво УРЕ започаткували великий амбіційний проект – «Українську літературну енциклопедію». До її редколеґії ввійшли мало не всі тодішні зірки українського радянського письменства й літературознавства: Дзеверін і Вервес, Гончар і Дончик, Драч і Жулинський, Загребельний і Затонський, Мушкетик і Новиченко, Олійник і Павличко, ще кілька не менш видатних осіб. Перший том УЛЕ з’явився 1988 року. У вступному слові редколеґія повідомляла, що УЛЕ «є першою в історії українського народу фундаментальною енциклопедичною працею з питань художньої літератури», і навіть більше: «вона є національною літературною енциклопедією універсального типу і включає національну літературу в світовий контекст».