Навіґація за темамиЯк користуватись

Багато західних коментаторів здавалися здивованими сміливістю, дехто навіть сказав би — відчайдушністю російського президента Владіміра Путіна. Насправді не було підстав для анінайменшого здивування. Він діяв — і доволі успішно — у спосіб, що його давно усталила довга низка правителів, що простягається від часів середньовічної Московії через Російську імперію, Совєтський Союз, а тепер Російську Федерацію. Цей спосіб визначають історичні московитсько-російські геополітичні цілі й глибоко засілі культурні погляди. Від початку ХХІ століття — тобто вже понад десять років — Путін штрикав у те, що він уважає за слабкі місця України: Донбас, Крим і Закарпаття. Ми всі знаємо, що відбулося у Криму та на Донбасі. Але що із Закарпаттям?
Чи стане Крим найновішим членом Союзу невизнаних пострадянських держав (офіційна назва звучить краще: Співдружність за демократію та права народів), до якого вже входять Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія й Нагірний Карабах? Я займаюся передовсім Україною та Росією, проте свого часу досліджувала й непрозорі зв’язки між внутрішньою та зовнішньою політикою у невизнаних державах. Доля (і ґрант від ЄС) привели мене до Придністров’я. Робота в цьому реґіоні, дослідження його енергетичного сектору і зв’язків між сепаратизмом і збагаченням еліт дають мені змогу припустити: така модель нічого доброго Криму не віщує. Можливо, перетворення Криму на невизнану державу не віщує нічого доброго і Росії. Воно створило б небажаний прецедент територіального сепаратизму, якого так боїться сама Москва.