Навіґація за темамиЯк користуватись

Багато західних коментаторів здавалися здивованими сміливістю, дехто навіть сказав би — відчайдушністю російського президента Владіміра Путіна. Насправді не було підстав для анінайменшого здивування. Він діяв — і доволі успішно — у спосіб, що його давно усталила довга низка правителів, що простягається від часів середньовічної Московії через Російську імперію, Совєтський Союз, а тепер Російську Федерацію. Цей спосіб визначають історичні московитсько-російські геополітичні цілі й глибоко засілі культурні погляди. Від початку ХХІ століття — тобто вже понад десять років — Путін штрикав у те, що він уважає за слабкі місця України: Донбас, Крим і Закарпаття. Ми всі знаємо, що відбулося у Криму та на Донбасі. Але що із Закарпаттям?
Чиновники постійно наголошували потребу в «російському елементі» (тобто етнічних росіянах) під час колонізації прикордонних земель. Найзгубнішим наслідком цієї націоналістичної переорієнтації в бік того, що можна назвати раннім різновидом російської демографічної політики, став дозвіл чиновникам відбирати «зайву землю» в неросійських, кочових чи напівкочових народів, яку раніше було надано для випасу худоби. Понад усе було поставлено сільськогосподарські потреби Росії. Нерівність народів у багатоетнічній імперії стала ще суворіша, ніж досі. Втім, історія колонізації, як її викладено в сучасних колоніяльних студіях, – це щось більше, ніж державна політика і рух поселенців. На російських рівнинах були зони етнічної взаємодії, що перебували під інтенсивним впливом процесу масового заселення.