Навіґація за темамиЯк користуватись

Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
Репресивна політика щодо національних меншин, переслідування їхніх активістів і ліквідування інституцій характерні для більшости авторитарних режимів, які леґітимізують себе через різні форми шовінізму і ксенофобії. Українська меншина в Росії хоч і є найчисельнішою, проте жодної реальної загрози російській національній єдності й безпеці не становить. Фізично вона розпорошена, мовно й культурно засимільована, політично пасивна. Навіть ті нечисленні українці, які ще не зовсім зрусифікувалися, зазвичай не наважуються виявляти свою українськість у здебільшого неприхильному до них, імпліцитно або й експліцитно українофобському середовищі. Більшість із них прийняли й інтерналізували панівний серед росіян погляд на українців як на «хахлів», «малоросів».