Навіґація за темамиЯк користуватись

Суперечки про те, чим є «Фемен», що саме і як вони роблять і які наслідки це має для становища жінок в Україні, почалися не вчора і закінчаться не завтра – навіть якщо «Фемен» не проведуть надалі жодної акції, а цього, зважаючи на їхню дотеперішню надпродуктивність, сподіватися годі. Посутньо такі дискусії обертаються навколо набагато більших і важливіших речей: у цьому випадку йдеться про те, чи є в Україні жіночий рух, чи проявлений – і як саме – в Україні фемінізм, чи мають право жінки самі визначати, як їм використовувати власне тіло і як це тіло слід інтерпретувати, чи можна боротися проти правоконсервативного дискурсу, вдаючися до ксенофобної, мізогінічної та самопринизливої риторики, і чимало інших питань, які ще чекають, поки їх проговорять (якщо проговорять узагалі).
Жіночий/феміністичний рух останніх кількох десятиліть не зміг пробитися до масової авдиторії, й попри всі, інколи титанічні, намагання запустити маховик ґендерно-політичної «індоктринації» залишався кулуарним, локальним, меншинним, створюючи свою (хоч і достойну та сильну, але доволі відособлену) нішу у просторі громадських організацій і негусту мережу науковців ув академії. Ухвалення закону про ґендерну рівність завдячуємо не так тискові громадянського суспільства, як потребі узгодити законодавство з міжнародними стандартами, а деяким політичним коаліціям продемонструвати силу. Останніми роками українська ґендерна політика стає складником державної політики, але cлабкий запит «знизу» і слабкий контроль із боку громадянського суспільства суттєво послаблює можливі позитивні її вливи.