Навіґація за темамиЯк користуватись

Одного серпневого вечора 2014 року в містечку поблизу Донецька Вероніка забирала свого сина з дитсадка, як і будь-якого іншого дня. Обіцяли режим припинення вогню, думала вона, а ще — за минулі тиждень чи два не було чути обстрілів. Вероніка посадила на мопед сина та сусідчину доньку і рушила додому. Син був чимось стривожений, попросив на хвильку зупинитися. А довкола було тихо. Вона вказала малому на людей, які ходили вулицями, засмагали на пляжі, відпочивали. Довкола було гарно і спокійно. Вони постояли так зо три хвилини, і раптом — небо розлетілося на шматки. Перед очима у Вероніки — міни, що пролітали над головою; величезні, вони падали одночасно, по п’ять за вистріл. У вухах лунав вибух п’яти мін водночас. Їй до голови докотилася їхня ударна хвиля. Ноги підкосилися.
Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони — жінки, і вони — чоловіки. У цьому злиплому «ми» є плач за справедливістю, за нездійсненим, за неможливістю жити так. І з незнання є плач: як це — жити? Як це — бути? Як це — собою? Їм потрібен головний. Вождь чи лідер — несуттєво. СССР — їхня країна «золотої доби». Захід не знав такого гострого бажання іти «назад». Останню картинку «назад» намалював Гесіод, і з часом її почали сприймати як казку. А казки жорстокі. Вони є оберегами для голів, які намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Минуле небезпечне, дорогі малята. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. І хай навіть у вас було би Кресало, не факт, що ви перемогли б. СССР — вічна казка. Приманка. Пастка. Придумана країна голосом сирени кличе повернутися і заснути. Померти.