Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Сьогодні не існує жодних поступок із боку Заходу й України, які могли б задовольнити Путіна. І не тому, що російський лідер аґресивний чи некомпетентий; насправді він цілком раціональний і компетентний. Путін радше надто добре розуміє логіку персоніфікованої влади в Росії, що на цій пізній стадії розпаду режиму вимагає від нього тримати країну в стані війни із зовнішнім світом. Саме тому війна з Україною стала екзистенційною проблемою для нинішнього російського політичного режиму. Росія не може дозволити собі поразку. Учора президент України Петро Порошенко заявив, а супутникові знімки НАТО підтвердили, що російські війська відкрито вторглися на українську територію, довівши, що Кремль більше не зацікавлений у запобіганні ескалації. Настає пекло...