Навіґація за темамиЯк користуватись

Стали звичними попередження, що політичні події, які відбулися в Україні, — це не просто збіг обставин, а історичний шанс, який дається країні для різкого зрушення вперед. І що більше не буде такої можливости. Та одна річ, коли випадало чути такі заклинання 2004 року — з вірою у світле майбутнє і з тривогою за сутінкове теперішнє, і зовсім інша — чути про це десять років потому. І не лише чути, але й промовляти самим, бо кількість експертів у сфері суспільних знань в Україні за десять років, які минули від одного Майдану до другого, не злічити. Сотні тисяч, якщо не мільйони, українських громадян впевнені в тому, що перспективи країни вирватися з тенет радянського полону загрожено. І що другого такого шансу на оновлення країни не буде.
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.