Навіґація за темамиЯк користуватись

У літературному та політичному контекстах 1920–1930-х років Микола Хвильовий постає доволі парадоксальною фігурою. Його літературний доробок, невеликий порівняно з творчістю інших тодішніх «класиків», мав надзвичайний резонанс. Хвильовий ніколи не займав якихось офіційних посад, але, як згадував Юрій Смолич, йому дарували свої підписані книжки і друзі, і недруги. Не він формально очолював створену у листопаді 1925 року на противагу офіціозним літературним структурам Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), але фактично вона постала завдяки зусиллям Хвильового і саме він був її душею. Не Хвильовий розпочав знамениту літературну дискусію 1925–1928 років в Україні, але саме він опинився в центрі уваги й найгостріших, сказати б, мейнстримових публічних полемік.
Кожному, хто хоч поверхово знайомий із життям і творчістю Хвильового, парадигма символічної автобіографії здасться особливо доречною. Власне, одним із головних завдань у перечитанні Хвильового, до якого я закликаю, є відрізняти поверхневі (функціонально біографічні, ідеологічні тощо) моменти від глибших психологічних структур, які через посередництво наративу реґулюють взаємодію між життям і творчістю Хвильового, фактично модулюють одне через інше. Без жодного сумніву, найразючішим і найдраматичнішим із цих моментів є кінець Хвильового, його самогубство. Судячи з різноманітних оповідей і документальних свідчень, це була кульмінація його всеохопної та глибоко вкоріненої віри у свою призначеність зіграти роль, виконати – і ще важливіше, виписати – певне покликання, місію.