Навіґація за темамиЯк користуватись

Аби зрозуміти становище українських земель у контексті західноевропейської політики початку ХХ століття, варто звернутися до праці «Рік 1918. Київ» Дмитра Донцова — фігури, безумовно, значущої для України. Особливість книжки полягає в тому, що вона не є суто мемуарним джерелом, позаяк це не спогади, а передовсім щоденникові нотатки, нерідко писані, як зазначає автор, «уночі, похапцем, що зумовив тодішній скажений темп життя». А темп справді був прискорений, пов’язаний із державотворчими процесами та складними міждержавними відносинами: проголошенням незалежности, війною із РСФРР, перебуванням консула США Дуґласа Дженкінса в Києві (грудень 1917–1918), визнанням незалежности України з боку Франції (21.12.1917–03.01.1918), визнанням України з боку Великої Британії (23.12.1917–5.01.1918)...
Українці програли всі баталії й у підсумку залишилися єдиною східноевропейською нацією, котрій Антанта, хоч і задекларувавши формально принципи Вудра Вілсона, права на самовизначення однак не надала. Гіркота поразки й зумовлене нею приниження спричиняють відчутний ресентимент у книжці Василя Кучабського. Коли почалася світова війна, Василь Кучабський був 19-літнім студентом Львівського університету. Він пройшов її майже всю у формі українського січового стрільця. Потрапив у російський полон, провів у ньому понад рік і втік у грудні 1917-го. На початку 1918-го разом з іншими січовими стрільцями захищав Київ від більшовиків. У 1919-му як дипломат Західноукраїнської Народної Республіки перебував у Швеції. 1922-го еміґрував до Німеччини, завершив там університетську освіту, здобув докторат...