Відкрита лекція Тимоті Снайдера: Навіть не минуле: українські історії, російська політика, европейське майбутнє

EN Read in English

Відкрита лекція Тимоті Снайдера: Навіть не минуле: українські історії, російська політика, европейське майбутнє

Мислити з Україною: відкрита лекція Тимоті Снайдера

Тут ми бачимо певні крайнощі. Україна опиняється посередині двох безперечно европейських проєктів у той час, як сама Европа заслуговує на своє добре ім’я трохи менше, ніж, скажімо, нині. Тоді це була зовсім інша Европа. Европа, що ставила Україну посередині між двома конкурентними европейськими проєктами, заснованими на глобальних ідеологіях, спрямованих на світове панування. Про те, як це відбувалося на практиці, я пишу у своїй книжці «Криваві землі». Та в загальних рисах наслідки цих проєктів ви й так знаєте: у 1933–1945 роках не було на Землі небезпечнішої території за територію України. Тут у цей період від результатів проведеної політики загинуло чи було вбито більше людей, ніж будь-де в іншій країні.

Я не переказуватиму історію повністю, та в рамках цієї історії совєтської влади, німецької влади, суперництва і війни є також не менш значуща історія альянсу, яку, думаю, ми не оминемо сьогодні увагою. Альянс між Совєтським Союзом та нацистською Німеччиною у період між 1939–1941 роками, пакт Молотова-Рибентропа є дуже важливим для сьогоднішнього осмислення того, що ж таке Европа. Це також важливо, бо дає змогу розмежовувати те, що ми думаємо про Европу нині, із тим, що про неї думають у Москві. Бо період альянсу із нацистською Німеччиною чітко показав, чим насправді був антифашизм. Антифашизм фактично не був протистоянням фашистам. Він був політикою зміцнення і захисту Совєтського Союзу. Союз із Гітлером із погляду Сталіна був спробою повернути Европу проти самої себе. Ідея полягала в тому, і Сталін був цілком свідомий того, що якщо Совєтський Союз об’єднається із Німеччиною, то Друга світова війна точитиметься між Німеччиною, Францією та Великобританією і відтак призведе до знищення Европи і доведення капіталістичної системи, із купою її суперечностей, до остаточного краху. Тобто між 1939 і 1941 роками існувала дуже цікава схема: ти кажеш, що ти проти фашизму, а тоді об’єднуєшся із фашистами і робиш спробу знищити Европу. Але до цього ми ще повернемося.

От ми й дійшли до середини нашої історії. Звідси ми потрапляємо в надзвичайно цікавий історичний період, який тривав, коли ви всі ще не народилися. Бо ви ще дуже молоді. Зараз я скажу вам щось таке, із чого ви, вірогідно, сміятиметеся, бо всі на світі чомусь уважають це смішним. Вирішальним і справді цікавим десятиліттям цієї історії були 1970-ті роки. Чудово, ви не смієтеся, і це викликає повагу. Я вважаю 1970-ті роки осьовим десятиліттям. Це було вирішальне десятиліття, завдяки якому ми тепер живемо так, як живемо. Бо саме у 1970-х стає відчутною конкуренція між двома ідеями інтеґрації, конкуренція, що триває досі й має стосунок до сучасної України. У 1970-х уже більше немає сподівань на те, що українці стануть совєтськими громадянами, а сам Совєтський Союз перетворюється на утопію, де все ще існує ідея совєтизації українців. За проєктом Брєжнєва, у Совєтському Союзі мали переконатися, що вони мають єдину гуманітарну інтеліґенцію, єдину технічну інтеліґенцію, і обидва ці кола розмовляють російською. Тоді відбувається різкий перехід від української до російської мови у школах та університетах країни.

Це був один проєкт інтеґрації. Другий, европейський проєкт інтеґрації, також розпочався у 1970-х і тривав декілька десятиліть, які були вагомішими для Совєтського Союзу загалом, аніж окремо для України. Цей европейський інтеґраційний проєкт, зокрема, призводить до укладання Гельсинської угоди, яку 1975 року підписали европейські держави, Канада, США та Совєтський Союз. Ця угода стала поворотним моментом у світовій політиці, адже тоді в усій Европі, а також у США люди були захоплені ідеєю свободи слова, прав людини. Та менш відомо, чим відтак обернулися 1970-ті для Польщі й України. Тоді вперше за десятиліття – я навіть сказав би: за століття – українці та поляки почали почуватися більшими европейцями, ніж будь-коли досі, і сама Европа перетворювалася на більш ніж позитивне явище. Це були дуже важливі зміни. Вони розпочалися з дискусії на сторінках польського часопису «Культура», де поляки декларували свою зацікавленість у існуванні незалежної України в межах її тодішніх кордонів. Тобто вони не збиралися вимагати віддати їм Львів, тоді як більшість українських інтелектуалів саме проходила процес громадянського осмислення ідеї українського патріотизму, через призму якої їм стало легше говорити про Польщу. Словом, це означало, що 1989 року може статися щось надзвичайно важливе. Зовнішня політика тоді вже незалежної Польщі щодо України, яка ще не здобула незалежність, полягала в тому, що поляки діяли за европейськими стандартами і визнавали свої кордони на Заході. Визнавали Україну як окрему державу із власними кордонами тоді, коли вона ще такою не була. І це було безумовно европейською позицією, адже за правилами европейського проєкту, жодні кордони не може бути не визнано. Кордони держав приймають такими, як вони є. Це означає, що можна перетинати ці кордони й унаслідок цього створювати щось значуще. Тож багато речей починають змінюватися на краще. Отже, іще одна вдала ідея Европи, в якій Польща відіграла неабияку позитивну роль – саме позитивну, бо якби Польща тут вчинила неґативно, дуже важко було би сприймати всю Европу як позитивний проєкт, що починає формуватися.

Я омину увагою історію минулих двох десятиліть в Україні, бо ви її знаєте краще за мене: історія зовнішньої політики, що рухається зі Сходу на Захід, історія внутрішньої політики, що становить зміну різних олігархічних кланів і закінчується врешті-решт Майданом у 2013–2014 роках. Хочу наголосити, що тепер з’явився зовсім інший проєкт. На початку ХХІ століття Европейський Союз був, здається, єдиною атракцією. І це дуже добре. Добре для всієї групи країн Східної Европи, які приєдналися до ЕС, для всієї групи східноевропейських держав, які насправді не уявляють себе без Европи. Було знаково, що деякі країни, які щойно здобули незалежність, уже були здатні нею поступитися. Та на початку ХХІ століття, здається, це був єдиний інтеґраційний проєкт. Старий совєтський інтеґраційний проєкт зник, зник і сам Совєтський Союз. Натомість европейський проєкт рухався вперед: у 1990-х Европа представила, мабуть, найвражаючіший ринок, найвражаючішу спільноту людей і найуспішнішу державу, що тільки існувала. І европейці зрозуміли, що це воно, що це єдина і найкраща модель держави, і що їх усі підтримують.

Те ж, що сталося минулого року, – і ось я наближаюся до моїх висновків – докорінно змінило все. Тепер у европейського проєкту є конкурент. Це вже не совєтський проєкт, і суперник тут не лише Росія, хоча й проєкт цей постав саме там. Ідеться вже про евразійський проєкт. Його особливістю – і в ідеології Дуґіна, і в політиці в руках Путіна – є те, що вперше хтось позиціонує ЕС як свого ворога. Уперше хтось уважає ЕС за щось неправильне і прагне його знищити. Хтось ретельно готує культурний, ідеологічний та політичний удар по ЕС. Я не розповідатиму вам історію Майдану. Ви і так є тут і все знаєте. Я просто намагаюся наголосити, що цей проєкт яскраво показав себе під час Майдану. Для тих із нас, хто спостерігав здалеку, для тих, хто вдень стежив за подіями на Майдані, а вночі дивився російське телебачення, було більш ніж зрозуміло, що щось принципово змінилося в російській пропаґанді. Це було аж занадто всім помітно. Росія позиціонувала Майдан як аґресію з боку Европейського Союзу, а не лише США. Така ситуація є нашою спільною провиною, і приймімо це як належне. Але цього разу вперше щось було означено як аґресію з боку ЕС, і цю аґресію було означено певним поняттям. Головним словом, яке все це означувало, було «декадентство». Декадентськими було названо всі основні свободи людини: питання того, як би ви хотіли жити, з ким і як. Декадентськими було названо основні громадянські права. Тож Европейський Союз тепер є не лише ворогом Росії, а й декадентським явищем. І якраз під час Майдану, на противагу йому з’явилися всі ці нові тенденції називати Европу «Ґейропою», що, звісно, звучить смішно, але насправді це не смішно. Усе те, що існувало в Росії й раніше, просто проявилося під час Майдану. І саме у таких термінах Росія описувала Майдан решті світу, вже як частину ворожого европейського проєкту.

Та все це призвело до дуже цікавих суперечностей у тому, як Росія представляла Україну світові. У нас на Заході, як ви знаєте, російська пропаґанда називає українців поганими европейцями, бо вони фашисти. Хоча така думка побутує і в Росії, та проблема Росії в тому, що українці – занадто добрі европейці. У вас забагато европейського. Ви інші, ви – европейці. Ось у чому проблема Росії і основна суперечність російської пропаґанди. І, звичайно, це також і політичні суперечності, бо евразійський проєкт прагне мати союзників серед усіх европейських крайній правих, і це вже давно не таємниця. Я маю на увазі членів крайніх правих партій Франції та Австрії, дрібних партій по всій Европі, в Угорщині та Греції, які всі в основному публічно присягали на вірність путінським проєктам. Тобто тепер це ніби писк моди: міжнародна кооперація із крайніми правими партіями, зосереджена в Москві. Водночас вони критикують Україну, яка надто далека від політики правих. Отже, всі европейські крайні праві за Росію, і водночас вони не люблять Україну, бо вона не є правою. Тобто тут існують суперечності, що їх ми не одразу побачили, але вони справді дуже чітко проглядаються.

У Москві ніхто не турбується про ці суперечності, бо вони припускають, що ми на Заході просто занадто повільні й дурні, щоб усунути їх; і на жаль, вони в основному абсолютно мають рацію. Ми дуже повільні, і ми маємо бути повільними, бо ми плюралісти. Ми приймаємо всі арґументи всерйоз і повинні збалансувати їх усі разом із усіх боків. Чесно кажучи, це не так уже й погано. Ми не діємо так швидко, бо ми думаємо, що існують різні види арґументів, що їх ми маємо розглянути. Та це насправді не так складно, і я впевнений, що ми досить швидко ухвалимо рішення. Та ці суперечності, про які я вже казав, у Росії не мають значення. Там знають про їх існування, але їм байдуже. Важливо те, що це конкретний проєкт. Не божевільний або ірраціональний, а цілком конкретний проєкт зі знищення ЕС. Це послідовний проєкт, який має на меті зруйнувати Европейський Союз і заступити його геть іншим проєктом.

Нині є декілька моделей европейського майбутнього. Серед них є одна модель узагалі нереальна – повернення до держави-нації. І для України, і для всього ЕС загалом. Ви знаєте або принаймні всі розсудливі люди в Україні знають, що сильна українська держава існуватиме тільки тоді, коли її буде зінтеґровано з іншими вагомими й, сподіваюся, позитивно мислячими державними одиницями у цьому світі. Для України це так само справедливо, як це справедливо для Бельгії, Австрії чи Італії. Жодна із цих держав не витримає критики і тиску сам на сам. У Европейському Союзі на виборах до парламенту, які відбуваються прямо тепер, чільні партії обговорюють повернення до нації-держави, що є утопією, дурною, руйнівною утопією. Кожен, хто знає хоч що-небудь про Европу 1920–1930-х років, знає, як гидко тоді було, як було боляче. Як разюче це відрізнялося від того, що було в 1950–1960-х роках чи сьогодні. Але ідея повернення до національних держав – це утопія. Цього не може статися. А от що цілком може статися, то це Евразія. Ідея про повернення національної держави, незалежно від того, чи це буде Австрія чи Україна, неминуче підводить до ідеї Евразії. Бо метою Евразійського проєкту є перетворення Европи на те, чим сьогодні є Україна: одна, без достатньої кількости друзів, що розуміють її, із численними внутрішніми конфліктами та іноземним втручанням у її політику. Такою є ідея. Політика Росії щодо України сьогодні – це, звісно, окрема ситуація, і я не хочу применшувати її значення. Та це також і випробування для ЕС.

Тож Україна й Европа нині пов’язані між собою, думаю, значно більше, ніж европейці та українці собі уявляють. Існує евразійське майбутнє, куди всіх вас кличуть іти гуртом, а також існує европейське майбутнє, куди вас так само кличуть іти гуртом. Та є іще дещо спільне для вас усіх. Ідея національної держави такою ж мірою є утопією для вас, як і для італійців та для бельгійців. Або Европа буде разом, або Европа буде Евразією.

Україна – це европейське сьогодення. Сьогодні ми досягли тієї точки, коли українська історія та історія Европи – це, певною мірою, одне й те ж, на благо це чи ні. Европейський Союз уже не самотній у цьому світі. ЕС більше не може обманювати себе, оголошуючи, що у нього немає ворогів. ЕС може втратити контроль над власними арґументами, як це відбувається в інформаційній суперечці про Другу світову війну. Европейський Союз уже більше не контролює історію Другої світової війни. Німецькі еліти втрачають контроль над тлумаченням історії Другої світової війни, як ми можемо бачити. Европа втрачає контроль над своєю історією, над своїми арґументами: сьогодні на Заході точиться інформаційна війна. У Німеччині, до речі, це відбувається навіть краще, ніж тут. Так кидають виклик усьому европейському порядкові, як і Україні. Може, не так сильно, не так болісно, але сьогодні це є проблемою. І в цьому сенсі европейське майбутнє залежить від українського майбутнього і навпаки.

Дуже дякую вам за увагу і за все те, чого я навчився за цей час від українських науковців та студентів.

 

З англійської переклала Євгенія Гринь.

Сторінки2

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.