Відкрита лекція Тимоті Снайдера: Навіть не минуле: українські історії, російська політика, европейське майбутнє

EN Read in English

Відкрита лекція Тимоті Снайдера: Навіть не минуле: українські історії, російська політика, европейське майбутнє

 

Відкриту лекцію було виголошено на конференції «Мислити з Україною» (Київ, 15-19 травня 2014 року).  

Коротко хочу сказати про загальновідому річ, а саме – про европейську історію України. Я спробую пояснити, як саме европейська історія України вплинула на те, що національний світогляд сьогодні став основоположним. Також спробую пояснити, як европейська історія України сприяла тому, що сама Европа врешті стала моделлю нашого історичного мислення (мислення про минуле).

Усі ми знаємо, що Україна має европейську історію. Насправді це доволі типова европейська історія. Початки української історії або початки Київської Русі, сутички між вікінґами та місцевим населенням є центральним моментом в історії, скажімо, Франції та Великої Британії. Це чільні европейські теми. Наступна сходинка історії Київської Русі – сутички між східним та західним християнством, розмаїті угоди й зради, що відбувалися в Києві, як і у Варшаві, Празі, Болгарії, а також той факт, що східноевропейські лідери вагалися у виборі між Римом та Візантією, намагаючись укласти якомога вигіднішу для себе угоду, – це також доволі типова европейська історія. Після занепаду Київської Русі йде історія Великого князівства Литовського, що також є сторінкою української історії, про яку найчастіше забувають: забувають у Литві, забувають на Заході. Та це дуже цікавий період, бо саме за часів Великого князівства Литовського було найкраще збережено києворуську спадщину: державну мову та закони.

Наступною сторінкою української історії є, звісно ж, Річ Посполита, після Люблінської унії 1569 року. Люблінська унія є дуже важливим моментом, бо вона вперше в історії розмежувала землі, що є територіями сучасної Білорусі та сучасної України. Українська територія стає територією польської корони, а решта – територією Великого князівства Литовського. І саме у цей період, у часи Речі Посполитої, українська історія була найбільш европейською. Це доба Відродження, Реформації та Контрреформації. Це доба Республіки. Особливістю польської історії того часу була її спроба відтворити всі ті речі, яких Польща насправді ніколи не мала. Тобто в історії Польщі є «відродження», тоді як ця історія ніколи не мала «народження» як такого. Польща не мала класичної історії, але відродження там усе одно було. І Україна брала участь у цьому відродженні. Польща називає себе республікою, не маючи давніх республіканських традицій, однак покликаючись на них. Україна була частиною цієї республіки. Та всередині республіки була певна напруга, про яку сьогодні варто згадати. Напруга була у стосунках між невеликою групою українців, шляхтою, аристократами, які досягли великого успіху в республіці, та рештою населення, що такого успіху не досягла.

Отже, розпочалося повстання проти Речі Посполитої, яке насправді було повстанням проти українських правителів, проти нерівности. Повстання людей, які опинилися поза системою, людей, що називали себе козаками. Це стало важливим моментом в українській европейській історії, але й моментом руйнації однієї зі сходинок цієї історії. Бо всі ви знаєте, що козаки опинилися у союзі з Московією, а вже тоді безпосередньо під владою Московії, що призвело до того, що після 1667 року Київ і решта Лівобережної України перебували під владою Московії та згодом Російської Імперії. Це стало дуже важливим поворотним моментом, бо, починаючи від 1667 року і аж до двох минулих десятиліть, київська еліта вирушала передовсім саме на північ, до Москви.

У ХІХ столітті всі европейці, не лише українці та поляки, мали переписувати свою історію, представляючи її у національній формі. Це було тоді домінантним настроєм. Кожен народ мав складну історію, переформатовану, перероблену, перебудовану на нову, національну історію. Дивовижно, яким типовим є випадок України. Перехід до романтизму, до популізму, що розпочався у Харкові, поширився в Києві, а згодом і у Львові (Львів був саме наприкінці цього ланцюжка, не на початку) – це дуже по-европейськи. Ідея відокремити історію від еліт, а на сході Европи – від держави, і звернутися до історії простих людей, їхньої мови, їхніх історій, пісень – це загальноевропейська ідея, типово европейська ідея. Вона зародилася в Німеччині й поширилась усією Европою.

Тут також треба зазначити, і це дуже важливо, що український романтизм і популізм, тенденція в українській історії, що ставила простих людей, а не еліту в центр цієї історії, сформувалася на противагу історії Речі Посполитої. Вона виступає передовсім проти поляків або тих, хто сприймав себе як поляків, як це означив Шевченко, як-от пани й духовенство. Популізм, своєю чергою, було скеровано проти західного сусіда, тобто, певною мірою, проти всієї Европи. Тож цікаво, що українські патріоти або ті, хто ідентифікував себе із україномовним населенням, завжди мали принаймні дві проблеми: Російську імперію та Польщу. Із перспективи ХVIII–XIX століть можна впевнено сказати, що тоді було Европою. Безсумнівно, Санкт-Петербурґ тоді був Европою, як і Варшава. Та в обох випадках така Европа була проблемою для України. Це питання ми й спробуємо розглянути.

Отже, ці напружені відносини – численні проблеми, з якими стикалися українські патріоти й будівничі держави, – стають очевидні 1914 року. Це був той момент, коли багато речей стають, я сказав би, зовсім незвичайними. Досі я наголошував типовість української европейської історії. Та 1914 року стається щось геть незвичайне. Перша світова війна у Східній Европі, – і зараз я втрачу всіх своїх польських, чеських та румунських друзів, – це коли ти нічого не робиш для державности і все одно маєш її. Тоді зв’язок між тим, як активно ти борешся за національну незалежність і тим, чи здобуваєш її, був мінімальний. Так Румунія зробила мінімальний внесок у Першу світову війну, натомість отримавши чималу частку територій. Чехи й словаки боролися не на тому боці, а натомість отримали зовсім нову державу. Польський рух за незалежність існував, але зусилля були мінімальні. Та, попри це, Польща теж стала зовсім іншою, сильнішою державою. Насправді не треба аж так багато робити. Сербія, приміром, розпочала війну, однак по завершенні війни стала центральною частиною сильнішої держави – Юґославії. Та приклад України тут не є типовим: чимало українців борються за незалежність навіть після війни. Основні кроки та зусилля зі становлення української держави робили в Києві та в Галичині. Усі ми вже знаємо це. Серед людей, що боролися за незалежність, є чимало жертв: у Києві, на Сході та на шляху до Варшави. Ви, напевно, знаєте, що на польських військових кладовищах поховано чимало українських вояків, бо вони билися на шляху до Варшави у серпні 1919 року. І тут бачимо незвичну ситуацію: чимало конфліктів, чимало людей, що гинуть, щоб створити незалежну державу, а в результаті ніякої держави не постає. Усе закінчується провалом. Провалом, бо російські білі проти цього, а поляки хоч і підтримали, але вже дуже пізно і лише частково. Це був провал головною мірою тому, що Червона армія виграла цю дуже заплутану й складну громадянську війну.

Тепер перейдімо до совєтського періоду в українській історії, який є напрочуд цікавим. Цікавим через перемогу Червоної армії, створення Совєтського Союзу, а також тому, що він ставить питання зв’язків України й Европи зовсім інакше, бо, зрештою, Совєтський Союз, окрім усього іншого, був також і спробою відродити Европу. Принцип Совєтського Союзу був такий: «Ми – слабка країна, тому маємо відродити капіталізм, тобто Европу, щоб потім перевершити її». Другим принципом було те, що нації існують, щоправда, не вічно. Тож Совєтський Союз постає як держава, котра хоче створити щось на кшталт капіталізму, щоб потім мати змогу оминути капіталізм, і створити внутрішньодержавні кордони, щоб потім мати змогу їх порушувати. Ось так усередині Совєтського Союзу було створено Українську Совєтську Соціялістичну Республіку.

Я розумію, що тепер дуже легко заперечити цю реальність. Легше просто сказати, що Совєтський Союз вів репресивну політику, і звісно, так воно й було. Я вже писав про це. Та перш ніж осмислювати цю історію до кінця, маємо зрозуміти одну річ: Европа для Совєтського Союзу була і прикладом, і ворогом водночас, і в ситуації з Україною це якраз виражено найяскравіше. Европа була прикладом, бо Совєтський Союз мав будь-що наздогнати її, і водночас ворогом, бо була капіталістичною за природою. Цю двоїстість було різко відчутно в Україні, бо Україна була західним кордоном Совєтського Союзу. Велика республіка, що межує із Польщею та Румунією, а значить – із Европою. Тож у 1920-х роках, у цей надзвичайно цікавий для України період, період позитивних для української культури змін у межах Совєтського Союзу, період субсидіювання культури, підтримки таких течій, як модернізм та футуризм, ця політична напруга ніби зменшилась, бо в Совєтському Союзі зростало нове покоління українських письменників, митців і навіть істориків і створювало цікаві витвори мистецтва, романи, отримувало художні стипендії. Більшість із них були налаштовані проевропейськи.

Ну, а тепер історія, яку ви всі чудово знаєте. Десь у 1928–1930 роках проевропейськість уже перестала бути нормою. Особливо після січня 1930 року, коли розпочалася колективізація і селяни у Совєтському Союзі масово їй протистояли. Це стало точкою зворотного відліку. Европа більше не була прикладом для наслідування. Замість цього всі наслідки колективізації, включно з голодом, закидали Европі. Не знаю, наскільки ретельно кожен із вас ознайомлений із цією пропаґандою, а я провів досить багато часу, вивчаючи її. Ідея пропаґанди полягала в тому, що у Голодоморі в Україні, винна Польща, адже саме польські аґенти фінансують українських націоналістів у складі Української комуністичної партії тощо. Наступним кроком, коли Голодомор уже відбувся, було звинуватити у всьому нацистську Німеччину. Тобто якби ви заїкнулися про те, що в Україні був Голодомор, то, згідно з концепцією совєтської пропаґанди, вас уважали би за аґента нацистської Німеччини.

Тепер про ще один дуже цікавий період, який, звісно, є водночас і жахливим періодом для історії Европи та її майбутнього, бо це період дихотомії, маніхейського повного протистояння фашизму й антифашизму, де антифашизм означав відсутність колоній поза межами держави. Це я цитую Сталіна. На відміну від сил Заходу, ми не маємо колоній, тому ми маємо колонізувати самі себе. А це означало нещадне експлуатування селян і земель. Це одна з моделей колонізації. Інша модель походить із нацистської Німеччини: ідея Lebensraum, ідея життєвого простору, який має чітко означену географію. І Сталін, і Гітлер бачили Україну як житницю. Гітлер розумів, що ця територія може нагодувати весь континент. Питання було лише в тому, що це буде за континент. У той час як Сталін позиціонував Україну як територію, що має бути підконтрольною у разі, якщо Совєтському Союзові доведеться переживати всесвітню капіталістичну змову, Гітлер бачив Україну як територію, яка має бути підконтрольною Німеччині у разі великої єврейської змови. Отже, в обох випадках мало бути створено реґіональну колонію, яку треба освоїти і яка має бути підконтрольна та слугувати божевільній, але дуже послідовній ідеології того, як улаштовано цей світ. Або ж, висловлюючись більш технічно, це територія, що мала бути у вас під контролем, якщо ви хотіли стати світовою супердержавою. Хоч би де ви були – у Берліні чи у Москві. Цього разу вже німці побачили, що таке колгоспи, і вирішили, що це досить ефективна модель праці. Німці думали, що утримуватимуть колгоспи в Україні, аби контролювати місцеве населення, а також контролювати постачання продовольства. Їхня ідея передбачала вилучення продовольства з України, щоб прогодувати не лише Німеччину, а й усю Західну Европу, тоді як 30 мільйонів совєтських громадян було заморено голодом. Такі їхні наміри дають змогу відчути, що вони могли би зробити, якби їм був підконтрольний захід Совєтського Союзу.

Сторінки2

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.