Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

EN Read in English

Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

Мислити з Україною: відкрита лекція Славенки Дракуліч

 

Хочу запозичити один вислів Адама Міхніка, який теж приїхав на цю конференцію, а в часи воєн у колишній Юґославії він якось сказав, що націоналізм у колишній Юґославії, всупереч популярній думці на Заході, було не так репресовано, як радше забуто, або, краще сказати, він «дрімав, як вірус». Хочу запозичити цю аналогію про націоналізм як вірус, бо це означає, що його можна «розбудити», коли обставини виявляться сприятливими. У наших тілах безліч вірусів, але ви не знаєте, коли саме підхопите застуду. А застудитеся ви тоді, коли, так би мовити, інші умови будуть сприятливі для розвитку застуди. І це, мабуть, найліпша метафора націоналізму, яку я тільки чула.

І от 1991 року було пролито кров (а якщо пролито кров, то це вже війна). А моє означення війни іще таке: війна вже почалася, якщо ви більше не знаєте імен жертв. Імена перших жертв усім відомі, вони є у скверах, на фото… Тоді це ще не війна. А коли жертв уже так багато, що ви не здатні їх запам’ятати, то війна вже почалася. Але, повернімося до інтелектуалів, які, як ми вже побачили, можуть бути «поганими хлопцями». Та чи можуть вони бути також і «хорошими хлопцями»? Судячи з поведінки інтелектуалів у колишній Юґославії, а нині – незалежних республік Сербії, Боснії, Хорватії, Словенії, – вони мало що збагнули, бо, як і раніше, «чіпляються» за владу. Попри те, що нині в них більший вибір, адже нині – демократія. Чим є демократія в стосунку до інтелектуалів? Демократія не творить громадян, демократія лише творить людей із різними поглядами. Тож якщо ви висловлюєте іншу позицію, в гіпотетичній «демократії» вас за це не каратимуть. Принаймні в теорії. Але вони не помітили цієї зміни. Чому? Це дуже цікаве запитання. Бо те, що сталося в Юґославії, те, що сталося в усьому Східному блоці, ця переміна, зміна політичної системи (навіть у Росії) з комунізму на демократію не обов’язково означає, що, сформувавши демократичні установи, ви отримали демократію. Те, що залишилося зробити, – це змінити людей, їхню ментальність. І це якраз і відбувається, але ще не відбулося. Тож формально у вас є демократія. У вас є все те, що формально необхідне для демократії. Але система, люди діють відповідно до старих принципів, старих методів, що, звісно, є причиною корупції, яка діє за партійною лінією, за лінією сім’ї, а також через спільні махінації з товаришами. Все це залишилося таким самим, нічого не змінилося. І доки така ментальність залишається, це буде дуже й дуже складно. І це досі дуже складно.

А щодо «хороших хлопців»… До них ми ніяк не дійдемо, бо я ще хочу навести приклад однієї хорватської асоціяції. Колись вона називалася «Хорватська асоціяція письменників». Розвал комунізму не призвів до великих змін, але замість неї утворилася «Асоціяція хорватських письменників». Ви можете подумати, що це не так і показово, але насправді це дуже показово. Звісно, згодом ми створили і власну незалежну асоціяцію. Але хочу звернути увагу саме на цю зміну – з «Хорватської асоціяції письменників» на «Асоціяцію хорватських письменників». Це означало, що звідти буде виключено сербів та й будь-кого іншого. І так і сталося. А коли чимало письменників виступили проти, відмовившись від членства, решта членів з ентузіязмом аплодували їхньому виходові з організації. Ось як це було і як, до великої міри, є досі.

Навіть нині інтелектуали дуже радо демонструють свою нову політичну коректність. А нова політична коректність досі означає вірність керівним партіям, вірність нації та хорватській державі. Тож авторитарний режим зазнав краху, але страх залишився, як залишилася і залежність від керівної партії.

Насправді націоналізм залишає вам зовсім мало простору для критичности. Звісно, сьогодні ситуація ліпша. Я не можу сказати, що вона така сама, як двадцять років тому. Але якщо зважити на те, що минуло вже двадцять років, не можу сказати з чистою совістю, що в нас цілковита свобода. І одна з причин полягає в тому, що медії та уряд дуже тісно пов’язані (не через партійні зв’язки, а через зв’язки капіталу та влади). Тож це зовсім інший вид пов’язаности, але він досі керує свободою висловлювання принаймні в Хорватії, Сербії та Боснії (а це три країни, про які мені відомо трохи більше). Приміром, ми, журналісти, виконуємо роль ретрансляторів партійної влади. І це цікаво, бо час від часу стаються перепади. Скажімо, коли майже рік тому ми вступали в Евросоюз (а Хорватія – найновіший член ЕС), то перед цим було чимало проевропейської пропаґанди (звісно, була й незначна антиевропейська пропаґанда). Але мені йдеться про те, що, скажімо, HDZ [Hrvatska demokratska zajednica / Хорватська демократична співдружність. – Прим. пер.], консервативна партія Туджмана, партія правого крила, наполягала на членстві в Евросоюзі, захищала ЕС. Але вже невдовзі по тому, як Хорватія отримала членство, почалася антиевропейська пропаґанда, адже стало зрозуміло, що нічого не відбувається так, як вони вважали, що має відбуватися, так, як це малювалося в їхній уяві. І це й справді було так, адже Хорватія вступила в ЕС у дуже поганий момент, коли економіка була в страшенному поганому становищі.

Коли ми кажемо про позитивну роль інтелектуалів, то маємо пам’ятати і про такі важливі імена, як Адам Міхнік (який зараз, повторюся, тут, і якщо ви його не чули чи не бачили, то вам слід це зробити). Як сказав Тимоті Снайдер, представляючи Міхніка вашому прем’єр-міністрові: «Це – найбільший із живих поляків», – і я з ним погоджуюся. Тож «великий поляк» Адам Міхнік, Яцек Куронь, Броніслав Ґеремек (який, на жаль, уже відійшов), Вацлав Гавел, Їржі Дінстбір, Міклош Гарасті, Янош Кіш, Дьойрдь Конрад. Ви вже чули всі ці імена, але саме вони і є тим, що ми можемо вважати «іншим боком» інтелектуальної діяльности. Ідеї громадянського суспільства, внесення моралі в політику (пам’ятаєте, як Гавел говорив про «життя в правді», і це його вираження політичного плюралізму) були б неможливі без таких людей, як вони.

Але що з ними сталося після революції? Чи вони досі важливі? (Ми знаємо, що сталося з Гавелом.) Вони відіграли важливу роль у приготуванні революції, як ті, кого ми згадували перед цим, відіграли важливу роль у приготуванні війни. І, на мій погляд, на якийсь період вони втратили свій вплив. І якщо так, то чи можемо сказати, що це нормально? Чим нормальніше суспільство, тим менша потреба в публічних моралістах, рятівниках народу чи інтелектуальних героях. Це знак нормальности.

Із другого боку, в колишній Юґославії, приміром, де суспільство далеке від нормальности (через націоналізм, брак примирення; але це вже інша тема) і де досі триває гостра боротьба між авторитарними й ліберальними силами, мабуть, було надто рано «списувати» критичних інтелектуалів зі сподіванням, що демократія сама про себе подбає.

Колись давніше один інтелектуал відмовився від Гавелового запрошення обійняти якусь урядову посаду, арґументуючи це тим, що хтось, мовляв, має залишатися незалежним. Гавел тоді зауважив, що якщо всі інтелектуали наслідуватимуть його приклад, то виникне загроза, що ніхто не зможе бути незалежним, адже при владі не буде нікого, хто уможливив би й ґарантував його незалежність. Можливо, інтелектуали взірця ХІХ століття (в ролі проповідників, політиків, учителів і національних лідерів – усе разом) і досі потрібні в цій частині світу. Тож тепер уже ваша черга відповісти на запитання, чи інтелектуали потрібні в цьому суспільстві, яку роль вони відіграють у ньому, є вони «хорошими» чи «поганими хлопцями», а також яку роль вони сьогодні відіграють супроти влади? На мою думку, завжди треба залишатися критичним, завше тримати дзеркало навпроти будь-якої влади.

Тож дуже вам дякую за увагу. Сподіваюся, я не була страшенно нудною. І я готова відповісти на ваші запитання. Дякую.

 

<...> Ніхто не сподівався того, що сталося після цього в Україні. Тим часом Україна докладає страшенно багато зусиль, аби наздогнати цей поїзд. Звісно, ми не знаємо, що буде далі, але я думаю, що те, що сталося наприкінці минулого і вже на початку цього року, є досить дивовижним. На жаль, ціною людських життів, але так, чимало змінилося. Гадаю, це одна з причин, чому ми приїхали сюди, аби підтримати цю боротьбу за проевропейський уряд і демократію у вашій країні. І це неймовірно. А ще, думаю, є чимало людей, які не лише підтримують вас, а й захоплені вами, українським народом, який зумів усе це зробити, і багато хто дуже уважно стежить за тим, що відбуватиметься далі, а також дуже й дуже остерігається того, що іще може тут статися.

<...> Так, дуже дякую вам за комплімент. Насправді я не знаю, наскільки це актуально і не можу точно вам сказати, що могло би принести вирішення дейтонізації. Я можу лише провести паралелі з тим, що сталося в Боснії. А в Боснії сталася катастрофа. На мою думку, для Боснії це не було розумним рішенням. Може, ви чули, що восени босняки вийшли на вулиці, протестуючи проти уряду. Бо в Боснії стаґнація, нічого не відбувається. Поясню вам, чому. Причина дуже проста: їх годує міжнародна спільнота. Ви будете шоковані, коли я вам скажу, що в країні з населенням у чотири мільйони, поділеній на кантони (не вдаючись у деталі, скажу, що структура країни справді складна), є 163 міністри. А кожен із цих міністрів має водія, секретаря, офіс, машину, і кожен може дати роботу своїм родичам. Ви думаєте, що ці люди схочуть залишити свої робочі місця без боротьби? Ніколи. Тож якщо говорити серйозно, в Боснії це не дало добрих результатів.

Але якщо проводити паралелі між тим, що відбулося на Балканах, і тим, що відбувається тут, треба враховувати ще один чинник – розміри України. Скажімо, я не довіряю Евросоюзові, бо він нічого не зробив для Боснії, нічого не вирішив. Навіть війна не могла скінчитися без американців. Американське бомбардування завершило війну, було укладено мир, Голбрук потиснув руку Мілошевичу. Це люди, які розуміють лише мову влади, мову насильства. Тож ЕС не зумів допомогти навіть такій крихітній країні (особливо, якщо зіставити її з Україною). Натомість прокляттям і благословенням України є те, що вона надто велика і її не можна просто проіґнорувати. Ви не можете сказати: «Ну, гаразд, є якась далека країна. Але кому до неї діло? Ми просто вкладемо туди якісь гроші, і все, хай ті міністри працюють, немає значення». Але з Україною так не вийде. Україна надто велика і надто важлива. Сподіватимемося, що вони прийдуть із якимись заходами, рішеннями, які щось змінять, а не будуть лише «окозамилюванням».

Зі свого особистого досвіду можу сказати, що дейтонізація – не така вже й добра ідея, бо це було б значно простіше, ніж давати ковтати по одному.

<...> Тепер ситуація інакша. Інтелектуалами, які опонували націоналізмові та війні, були переважно жінки. Ви можете робити з цього які завгодно висновки, але саме так і було. З якихось причин вони не були щодо цього такими нетерпимими. Тож вони заплатили за це, повірте. Є справа п’яти інтелектуалів, яких фактично «розгромили» в газетах, аж вони не могли працювати й були змушені виїхати з країни. Маю сказати, що я була однією з них. Тож наслідки такої поведінки є дуже відчутними, особливо під час війни, адже ви багато чим ризикуєте. Але, сама будучи феміністкою, я не хочу продовжувати і робити подальші висновки в цьому напрямі – скажімо, що для жінки природніше виступати проти війни (хоча я справді думаю, що природніше, але це окрема складна дискусія про жінок і чоловіків загалом).

<...> Інтелектуалів слід розділяти на окремих індивідів, а політичне ставлення треба розмежовувати по країнах, бо не існує чогось такого, як загальна політика в ЕС. І це катастрофа. Ми чудово відчули це під час воєн у Балканах. У жодному питанні не існує нічого на кшталт закордонної політики ЕС чи культурної політики ЕС. Не існує й економічної політики ЕС. Є тільки один інтерес проти другого інтересу. І мені здається, що журналістика великою мірою підіграє цим тенденціям, і існує дуже мало особливих поглядів. Та, з другого боку, думаю, є чимало тих, хто відчуває принаймні співчуття (якщо не має розуміння) стосовно того, що тут діється.

Бо розуміти – це одне… Насамперед те, що сталося з Кримом, було величезним шоком. Неймовірним шоком. Потрібен час, аби це збагнути і перетравити. Зрозуміти, що вперше від часу Другої світової війни – хтось учора сказав, уже не пригадую, хто – відбулася аґресія, одна країна ввійшла в іншу і відібрала її шматок. Себто це не може не шокувати, і треба час, аби це зрозуміти.

Із другого боку, я кажу і про своєрідне «виправдання» Путіна і Путінової політики. На мою думку, є дві причини цього. Перша – це страх. І друга – це страх безпомічности, коли не знаєш, хто реально міг би щось зробити. Американці напевно не скидатимуть там бомб. НАТО не планує якось діяти. Третя світова війна, на мою думку, не розпочнеться. І хто тоді зупинить Путіна? Боюся, що, за винятком тих співчуттів, які вам висловлюють західні інтелектуали, вас у принципі залишено сам на сам у цій боротьбі. Я не знаю, наскільки вам це допоможе, і власне для цього ми тут, на цій конференції. Чесно кажучи, ви звернулися не до тих, бо ми намагаємося бути «хорошими хлопцями». Тож це зумовлено не-до-кінця-розумінням, страхом і усвідомленням того, що насправді немає жодного рішення в рамках реальної влади, яка там діє. Сумно визнавати, що Україна великою мірою самотня (хоча, звісно, це лише мій погляд). Але, з другого боку, Україна, як я вже казала, – велика країна, а це означає, що вона має великий потенціял, а також що є великі можливості для самозахисту, а також для того, аби вибудувати щось із цієї ситуації. Звісно, це не задовільна відповідь, але я не політик.

 

<...> Ваш досвід є частиною вас, ваших поглядів, вашої особистости. Цього не можна позбутися, навіть якби ви цього хотіли. І, звісно, дуже часто виникають якісь непорозуміння. Я також це відчуваю, коли маю справу з колеґами із Заходу, котрі, як ви кажете, дуже «затеоретизовані» і часто дуже мало знають про наші життєві обставини, тому ми не до кінця розуміємо одні одних: значення, що їх ми вкладаємо в сказане, є різними. Звісно, я не скажу, що це онтологічна відмінність, але наш досвід нас визначає. А відтак, хоч би що там казали, саме через цей досвід ми знаємо (точніше, я знаю), що зміни не можуть ставатися так швидко, як ми цього потребуємо. Це дуже повільний процес. Думаю, що боротьба з ментальністю – це одна з найскладніших битв, які тільки бувають. І також думаю, що в цій частині світу ми досі потребуємо людей, які сказали б нам, власне, в категоріях моралі, що слід робити.

Чому? Бо ми не можемо довіряти своїм політикам. У Східній Европі в перехідний період ми засвоїли цей дуже непростий урок. Його суть у тому, що ми не можемо довіряти політикам, бо вони корумповані, не виражають суспільних цінностей і потреб. Тож має бути хтось, хто заслуговує на нашу довіру і може представляти публічні інтереси, бо політики на це не здатні. А що робити вам – вам як народові, країні? Ви полишені сам на сам, ви не довіряєте політикам, вони корумповані, медії корумповані. Тож, як у злі старі часи, вам потрібен якийсь голос, якому ви довірятимете.

Але проблема полягає в іншому: де ці люди можуть висловлювати свою позицію? Як можна виражати себе в світі, що його повністю контролюють приватизовані, а також політично керовані медії? Скажімо, якщо в мене з’являється думка, яку я хочу висловити, то мені дуже складно знайти медії, платформу в Хорватії, де я змогла би сказати щось критичне або ж просто важливе. Бо таких платформ більше не існує. Тож ми в патовій ситуації не лише через «що» і «як», а й через «де». І це одна з найбільших проблем, бо ти не маєш змоги звернутися і захистити громадянські інтереси.

Тому Ви друкуєтеся в The Guardian?

Час від часу – так. The Guardian, Süddeutsche Zeitung… Але це сумно. Якщо ви вже про це згадали, то я помітила один дуже смішний момент, а саме: щоразу, коли я пишу щось англійською, це не проходить повз увагу хорватів, які працюють чи то в уряді, чи в медіях. Натомість коли я друкуюся німецькою, шведською, данською або ще в якійсь країні, вони цього навіть не помічають, бо не знають мови.

<...> Це дуже слушний коментар. Але, як я вже сказала, зіставлення з Україною я залишаю вам. Запитання про комісію з примирення в колишній Юґославії дуже цікаве. Власне, я ним займалася і дещо про це писала. На мою думку, це не спрацює. Така ініціятива вже була, але з неї нічого не вийшло. У нас інакша культура. У нашій культурі, якщо ви прийдете і скажете: «Я вбив вашу дитину», – мати вийде до вас, поцілує і скаже: «Сину, я тобі прощаю, але завтра прийде дядько й уб’є тебе». Не забувайте, що в Балканах дуже давня, особливо в деяких частинах країни, традиція кровної помсти. Тож кровопролиття як розплата є звичнішим, ніж прощення. Я, звісно, кажу про те, як було століття тому, але, власне, це одна з причин, чому примирення не працює.

Таку комісію було створено в Сараєві, і її очолював єврей Якоб Фінці (не знаю, чи він досі там). Але ця комісія взагалі не могла працювати. На мою думку, – і це мій власний досвід і моє дуже глибоке переконання, – війна починається зверху, а не з глибини. До війни треба підбурювати, і вона починається згори.

Тож і мир має прийти точнісінько так само – згори. Що це означає? Це означає, що потрібна низка зусиль із боку державних інституцій (власне, частково це вже було: один президент приїздить до другого, каже: «Вибачте», – а тоді другий президент каже: «Вибачте», – і все це діється на церемоніяльному рівні). Отож політичний рівень, рівень інституцій, але найбільше – це рівень історії, адже однією з причин, через які розпочалася ця війна, є історія, той факт, що в нас не було історії, а лише ідеологія. Перед істориками стоїть велике, важливе завдання – нарешті запропонувати якусь загальну правду. Чому? Бо, як на мене, потрібне примирення щодо цієї правди.

Декілька років тому в Сербії заперечували Сребреніцу. Студенти юридичного факультету опублікували заяву, що подій у Сребреніці ніколи не було (а це місце, де 1995 року було вбито, винищено вісім тисяч мусульманських чоловіків і хлопців; там іще є величезна колективна могила). Через декілька років сербський парламент прийняв свою постанову, визнавши Сребреніцу. Себто завдання істориків і людей, які працюють у царині освіти, – створити підручники, які міститимуть щось на кшталт «загальної правди», бо без загальної правди немає справедливости. А без неї весь процес примирення приречено на поразку.

Дуже вам дякую.

Переклала з англійської Роксоляна Свято.

Сторінки3

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Дивіться також