Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

EN Read in English

Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

Мислити з Україною: відкрита лекція Славенки Дракуліч

Тож коли комуністична партія розвалилася, з Юґославією сталося ось що: від 1985 року в медіях розпочалася серйозна боротьба між цими інтеліґентами. Дехто називав це «медійною війною». Що це означає? Це означає, що до того, як будь-що почалося, з’явилося чимало текстів націоналістичного штибу. Це націоналістичне письмо також виконувало функцію націоналізму в республіці. Особливо до того, як у другій половині 1980-х до влади прийшов Мілошевич. Після 1985 року це ставало все виразнішим і виразнішим (я маю на увазі сербський націоналізм). Але його було спрямовано не проти Македонії чи, скажімо, Хорватії, ні, його був спрямовано проти Косова. Саме Косово стало початком війни. І Косово також стало початком націоналізму, справді потужного сербського націоналізму, будучи в той час автономною… ні, не республікою, а тим, що в нас називають «pokrajina», тобто реґіоном.

Це цікаво, бо націоналізм, так би мовити, дав Мілошевичу крила. Мілошевич був опортуністом, чиєю єдиною метою була влада. Я доволі докладно вивчала цю особу і також написала про нього в книжці про Гаазький трибунал. Отож він був опортуністом і не мав у планах війни, коли вона почалася. Він просто хотів залишатися при владі й розумів, що, залучаючи націоналізм, виїжджаючи на крилі націоналізму, він, можливо, це зуміє. І він таки зумів. Але ж довкола були й інші націоналізми, які треба враховувати. Себто не було так, що ось він, мовляв, націоналіст, великий начальник, і все. А далі що? Адже є ще хорватський націоналізм, словенський націоналізм, не забуваймо про них. І поступово завдяки текстам про націоналізм і спрямованим один проти одного націоналізмам (а особливо сербів проти хорватів) було створено відповідну атмосферу. Хто її створив? Журналісти, але ті, яких контролювали реґіональні націоналістичні лідери.

Тож нарешті ми якось добралися до теми, яку хочу розпочати, показавши вам два дуже короткі відео-кліпи. Нам треба буде вимкнути світло. Перший стосується Сараєва…

<...> Не думаю, що тут треба щось особливо пояснювати, чи не так? Інше відео, яке я хочу показати, – про іншого інтелектуала. Цього разу – хорватського. Його звати Слободан Праляк. Цей пан, як і Караджич, народився 1945 року, за фахом він інженер-електронік. Він філософ, а також кіно- і театральний режисер, закінчив три університети, себто є високоосвіченою особою. А тоді, 1993 року, він наказав знищити старий, понад чотирьохсотлітній, міст у Мостарі. Мостар розташовано в Боснії, і його поділено на Схід і Захід (Схід – це мусульманські квартали, а Захід – хорватські). Було знищено один із мостів між ними, найстаріший і найкрасивіший.

Урешті Праляк теж опинився в Гаазькому суді. Процес над Караджичем триває досі, а Праляк отримав двадцять років ув’язнення, але подав апеляцію, тож невідомо, що буде далі. Тим часом у Хорватії його сприймають як героя, як і Караджича в Сербії. Але про це ми поговоримо згодом…

<...> Та коли ми говоримо на ці теми, цікаво, що люди реаґують так: «О, Боже, як це так, що поет, така людина могла зробити таку жахливу, таку страшну річ?» Для мене відповідь є доволі очевидною. Бо немає особливої різниці між ними і, скажімо, теслею чи водієм таксі, чи портьє, чи ще кимсь, припустімо, пекарем – себто кимсь звичайним. Як вони могли так учинити? Як на мене, це неправильне запитання. Правильне запитання має звучати так: «А чому вони не могли цього зробити?» Ми беремо за аксіому погляд, що письменники чи інтелектуали загалом такі незвичайні, що вони не вчинять злочину, нікого не застрелять, не жадатимуть влади, не замовлять масових винищень, не вдадуться до корупції. Можна подумати, що їхня освіта є протиотрутою від таких речей. І хоча маємо вже чимало доказів, що ніякої протиотрути в них немає, і досі переважає погляд, що інтелектуали, а особливо письменники є особами вищого морального порядку. Бо ж вони, мовляв, володіють знаннями. І ось ця ідея про знання як про те, що тебе звільняє, дає тобі свободу, походить із традиції Просвітництва. Проте життя завжди суперечить такому уявленню.

Приміром, мої колеґи на батьківщині (письменники, журналісти, професори) автоматично обирали бік влади. У той час влада була націоналістичною, а перед цим вона була комуністичною, а вони просто «перебігали» туди-сюди. Це страшенно цікаво. Звісно, як я зауважила, причина такої поведінки, як на мене, – це їхнє становище в комуністичні часи, той факт, що вони не могли бути вільними.

Я вже розповіла вам про Караджича, про Праляка, але є іще один момент. Ми вже говоримо про війну. І думаю, що слід звернути увагу ось на що (власне, це і є головна причина, чому я обрала таку тему) – на приготування до війни, на той факт, що всі інтелектуали забезпечили її психологічне приготування. Бо я не вважаю, що будь-хто може почати вбивати просто без причини. Інтелектуали дуже зручні, бо вони письменні, мають знання, але цими знаннями, так би мовити, можна керувати зверху. Цими знаннями можна маніпулювати, використовуючи слова, майже як патрони. І те, що вони робили, – це психологічно готували (словами, письмом, розмовами, заохоченням ідей) ситуацію до війни. Може, хтось із вас читав щоденники Віктора Клемперера, який фіксує в численних деталях (а він, до речі, також написав книжку про мову, про зміну мови в фашизмі), як змінилося життя з приходом фашизму і як інтелектуали (назвімо їх так, загальною назвою) витворювали ворога. Уся суть тут у тому, щоби «підібратися» до емоції ненависти, створюючи ворога. Іншими словами, щоб почалася війна і щоби когось до чогось спонукати (скажімо, до вбивства інших людей), вам треба дегуманізувати іншу сторону. Це не можна зробити просто так, бо настанова «не вбий» – дуже й дуже сильна. Тож ви маєте переконати співгромадян… Ні, вибачте, спершу ви маєте створити ворога, а тоді дегуманізувати людей. І це якраз завдання інтелектуалів, і більшість із них виконували його добровільно. А якщо ви не хотіли цього робити, то опинялися в не дуже добрій ситуації. І, як я вже сказала, цьому передувала «медійна війна», або «війна слів». Журналісти із Сербії та Хорватії змагалися з істориками та письменниками, описуючи іншу націю як ворога.

До того ж націоналізм був політично дуже вигідним у ситуації – не забуваймо і про це – інфляції, яка підскочила до 2500 %. Ви можете уявити собі інфляцію в 2500 %? У супермаркетах не було цінників, бо доводилося змінювати ціни щоп’ять хвилин, тому це було просто неможливо. Але важливо, що в цій ситуації інфляції газети друкували сюжети з часів Другої світової війни: вони почали рахувати жертви, всі сховані в шафах скелети якимось робом випливли на поверхню. Згадали про Ясеновац і Бляйбурґ, адже раніше це було приховано; почали розкопувати масові могили, почали дослівно рахувати кості, а дехто забирав кості своїх предків (матерів, батьків) додому – з Хорватії до Сербії, і навпаки. І почали дедалі частіше звертатися до цих мітів: про сербів – ледь не ангелів на землі, про хорватів, які впродовж тисячоліть прагнули створити власну державу, але яким це ніколи не вдавалося. Іншими словами, якщо ви маєте історію націоналізму, її дуже просто використати. Та якоїсь миті це стало доволі небезпечно, бо націоналістичні сили ставали все організованішими. Як я вже казала, ключову роль тут відіграло те, що в нас була не історія, а ідеологія. У такій ситуації ви знаєте, що вам належить писати, а також знаєте, як скористатися цим знанням, щоби розбурхати ненависть.

Я ще не згадала про те, що найвидатніший сербський романіст Добріца Чосич був президентом Сербії в той час, як сталася Сребреніца. Тож це, так би мовити, сумна протилежність до Вацлава Гавела.

Я не планую називати імена, але мені хотілося дуже коротко сказати про те, що… Гаразд, ви можете зауважити, що їх змусили, що вони були під контролем. Але водночас були й інші люди, які засвідчують, що це був не єдиний можливий варіянт. Ви могли обирати, людина завжди може робити вибір (як казав Прімо Леві, навіть у найгіршій із ситуацій є вибір). Але завжди є ціна, яку доводиться платити.

Сторінки3

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Дивіться також