Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

EN Read in English

Відкрита лекція Славенки Дракуліч: Інтелектуали як «погані хлопці»? Роль інтелектуалів у Балканських війнах

Мислити з Україною: відкрита лекція Славенки Дракуліч

Відкрита лекція була виголошена у рамках конференції «Мислити з Україною», що пройшла в Києві 15-19 травня 2014 року.

Мені дуже приємно тут бути, і я вдячна за запрошення, адже я вперше в Києві та в Україні. Я ніколи тут не була і тому мене страшенно цікавить місто, але ще більше мене цікавлять люди. І ось що я маю на меті: в спрощеній формі (бо під час лекції я не можу занурюватися в деталі) розповісти вам про те, що відбулося в Юґославії. Адже чимало з вас надто молоді, аби це пам’ятати. Я підозрюю, що юґославські війни для вас є чимось таким, як Друга світова війна для мене, – чимось, що діялося дуже давно. А після цього хочу обговорити роль інтелектуалів, бо вважаю, що в ситуації, яка склалася тепер в Україні, це важлива тема. Я аж ніяк не планую повчати вас, розповідати, що і як вам слід робити, бо говоритиму з тієї позиції, яка, в принципі, завжди правдива – від основ, зі щоденного досвіду. Тож уважайте це радше моїм поглядом, так би мовити, моїм репортажем, аніж будь-якою теорією.

Дозвольте трохи доповнити те, що ви вже сказали про мене і про те, ким я є. Я – письменниця і журналістка, народилася в Хорватії і прожила там до 1993 року. А далі (головною мірою через те, що було дуже важко працювати в обставинах, у яких до мене ставилися як до дисидентки – себто противниці націоналізму та війни) впродовж наступних десяти років я не могла друкуватися в своїй країні, тому публікувалася за кордоном. Але не це важливо. Важливо те, що я видала три книжки про комунізм і три книжки про війну. Тож, мабуть, на цій конференції моє становище певною мірою унікальне: я походжу зі Східної Европи, і я пережила війну. Мало хто може похвалитися таким «фантастичним» досвідом – досвідом пережитої війни (і я нікому не раджу переживати війну, якщо цього можна уникнути).

Тож навіщо говорити про «інтелігенцію»? Хоча ні, спершу я розповім вам про те, що трапилося в Юґославії. Думаю, більшість із вас народилися вже після 1991 року. Ні? Гаразд. Але, в кожному разі, тоді ви ще були дітьми й не можете пам’ятати того, що відбувалося. Юґославія була соціялістичною країною. Мабуть, ви помітили, що на Заході всі ці країни називають комуністичними, тоді як усередині блоку їх уважали за соціялістичні. Але сам термін «комуністичні країни» став таким уживаним, що я використовуватиму обидва (принаймні ви знаєте, що їх називали соціялістичними). Тож Юґославія була соціялістичною країною поза блоком. Вона перебувала поза блоком від 1948 року. Юґославія складалася з шести республік, мала чотири мови, три релігії, – одним словом, у ній була дуже складна федеральна структура. Проте ми жили в мирі. І не просто жили в мирі, а й етнічно були дже змішаними. Скажімо, до війни в Боснії було 35 % дітей від змішаних шлюбів.

Під час Другої світової війни в Юґославії відбулося те, про що рідко згадували в наших шкільних підручниках, – маю на увазі громадянську війну. Була антифашистська війна, була також комуністична революція з Тіто, але, крім того, була й громадянська війна між сербами та хорватами, що мала просто неймовірні наслідки для війни, яка потім розпочалася в Юґославії. І насправді це були три війни, про які ми говоримо: війна в Хорватії, війна в Боснії та війна в Косові. Тож ми говоримо про війни в колишній Юґославії, а не про одну війну. Звісно, коли війна почалася, в усіх був шок. Увесь світ переживав шок, адже це була така незалежна, красива країна, з дуже непоганим рівнем життя, з людьми, які жили в мирі впродовж останніх сорока п’яти років. То чому там розпочалася війна? Як до цього дійшло в єдиній країні, де не було «оксамитової» революції (себто розділення без крові)?

У Боснії є список із близько 100 тисяч убитих (власне, тепер я розповідаю факти про Боснію; а в Хорватії загинуло коло 10 тисяч людей). Окрім того, є ще цифра десь від 30 тисяч до 60 тисяч жінок, зґвалтованих у Боснії. Власне, це лише для того, щоб дати вам бодай якісь найзагальніші кількісні орієнтири. Тож це неймовірна людська трагедія. Але як це сталося і чому?

Пригадую, як Алія Ізетбеґович, тодішній президент Боснії, 1992 року, коли в Хорватії вже тривала війна, прийшов на телебачення і сказав: «Ви бачите цю будівлю? (А це була якась висотка.) Так-от, у цій будівлі на одному поверсі двері в двері мешкають боснійці, мусульмани, серби, хорвати, одні поруч з одними. І ніхто не може нас розділити». А кілька місяців потому їх розділили.

Я не можу обговорювати всі деталі. Та, на мою особисту думку, трапилася низка важливих речей, що, так би мовити, посприяли цій війні. Насамперед це невирішені проблеми Другої світової війни, а саме справжня кількість жертв з обох сторін. Я назву лише дві теми, які були й досі є дуже проблемними в нашій історії. Перша – це Ясеновац, концентраційний табір, де хорвати (бо хорвати мали Незалежну державу Хорватію (НДХ), фашистську державу в 1941–1945 роках), себто фашистська армія «усташів» вбили близько 80 тисяч людей – переважно сербів, комуністів і ромів. А друга тема – це Бляйбурґ, місце в Австрії, де переможена армія (передусім «усташі», але й чимало цивільного населення) відступала на Захід під умовним «захистом» союзників, і всіх їх убила армія Тіто. Тож це була різанина з обох боків.

Але про ці теми мало говорили. Чому? Як на мене, так сталося через те, що в наших комуністичних країнах не було історії: ми мали не історію, а ідеологію – себто історію, інтерпретовану так, як хотілося партії. А це вже не історія. Це з одного боку. А з другого – в нас була приватна пам’ять людей. А розрив між ідеологізованою історією, яку ми вивчали в школі і яка була офіційною, та історією, яку ми зберігали в своїх серцях і про яку розмовляли за столом під час недільних обідів абощо, – це були дві різні, часом драматично відмінні позиції, і цей розрив почасти не подолано навіть нині. Я згадую про ці речі, бо вони мали величезний вплив на підґрунтя і причини цих недавніх воєн.

Інший момент у цих війнах (але передусім я маю на увазі Хорватію) – це те, що моє покоління, народжене після війни, було останнім поколінням людей, які вірили в соціялізм. Ми добре жили, ми могли подорожувати, в нас були гроші, які ми обмінювали на чорному ринку, їхали до Трієста купувати взуття. В одному з моїх текстів ідеться про те, як ми обміняли свободу на пару італійських черевиків. І це справді показово. Ми могли розмовляти англійською, могли дивитися іноземні фільми, читати іноземні книжки (цензури в цьому тоді майже не було), тож ситуація нас дуже навіть улаштовувала. Що це означає? Це означає, що чим менше тиску з боку тоталітарного уряду, тим менший опір з боку людей. Приміром, у Польщі була «Солідарність», правильно? У Чехословаччині був Вацлав Гавел і «Хартія 77». В Угорщині спершу теж був певний опір. У Юґославії опору не було, як не було й демократичної політичної альтернативи. Чому це важливо?

Бо це означає, що коли війна вже почалася (але я ще повернуся до початку), була лише одна організована сила. У всіх цих республіках лише націоналісти були добре організовані. І добре організовані вони були ще з давніших часів. А тоді певної миті ми зазнали сильного впливу націоналістів, право-радикальних націоналістів із-за кордону, які приїздили, скажімо, до Хорватії і відразу отримували громадянство, і їм надавали дуже високі посади в армії та уряді. Тож без демократичної альтернативи, без правди про Другу світову війну було, так би мовити, надзвичайно легко почати війну. Мають бути певні передумови. Але... війну не можна розпочати просто так. Себто можна... Скажімо, якби ви нині попросили мене розпочати війну, я легко зробила б це, бо я точно знаю, що треба робити: я журналістка, працювала в медіях, знаю, як робити якісну пропаґанду, і можу пояснити крок за кроком, як підготувати війну. Тож якщо хтось хоче мене найняти – ласкаво прошу, у вас є така можливість. Я знаю, що це звучить дуже некрасиво, але це теж одна з можливих ролей інтелектуалів, і це те, про що я якраз і хочу розповісти.

У цій ситуації ви маєте уявити, як було інтелектуалам. Власне, ким були інтелектуали в той час? Скажімо, це були письменники, поети, академіки, професори – всі ті, кого в нашому комуністичному лексиконі називали «інтеліґенцією». Ви знаєте, що цей вислів походить із Совєтського Союзу. Цікавим фактом щодо інтеліґенції чи інтелектуалів є те, що комуністичний режим виробляє певний тип інтеліґенції. Який? Це люди, що мають дуже добру освіту, знання, є докторами, академіками тощо, та водночас вони повністю залежні від держави. При соціялізмі вони не можуть вижити, працюючи поза державними інституціями, бо не було вільного ринку, не було нікого, хто міг заробляти на життя незалежно. А їм треба булона щось жити. Тож вони працювали в установах, у газетах, школах, вишах, але всіх їх контролювала комуністична партія. Із цим усе зрозуміло.

Сторінки3

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Дивіться також