Опінії

Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент. Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави.
Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Так, Україні треба позбутися совєтського минулого і конвертувати перемогу Майдану в справжні реформи й европейську інтеґрацію. Цього слід досягти за допомогою діялогу та поваги до тих українців, які нині дивляться на уряд у Києві з підозрою і недовірою. А також за допомогою законів, які відповідають европейським стандартам у царині прав людини і вимогам верховенства закону. Так звані «декомунізаційні» закони в їх поточній формі дуже нагадують совєтську практику нав’язування певної ідеології як правильної. Це крок назад, який, безумовно, призведе до того, що Україну визнають порушницею Европейської конвенції про захист прав людини. Володимир В’ятрович має рацію в одному: питання декомунізації справді пов’язано з політикою безпеки.
Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
Проєкт нової редакції Закону України «Про вищу освіту», що його подав народний депутат Віктор Балога, вже ухвалено в першому читанні, а отже, тепер можна внести лише «точкові» зміни, де вони можливі без зміни загальної архітектури проєкту. Він забезпечує більшу інтеґрацію національної системи вищої освіти в европейський освітній простір (за низкою напрямів); надання більшої автономії вищим навчальним закладам (за низкою напрямів); загальне впорядкування стосунків між засновником, керівником та колективом вищого навчального закладу незалежно від форми власности закладу; надання широких повноважень органам студентського самоврядування; низку позитивних змін щодо організації процесів ліцензування та акредитації освітньої діяльности (порівняно з нинішньою практикою)...
У 1991 році Польща першою визнала незалежність нашого східного сусіда. Не раз ми підтримували прагнення українців до незалежності, демократії та свободи, але також до побудови ефективної та прозорої держави. Так було протягом Помаранчевої Революції в 2004 році, так було тоді, коли зароджувалось Східне Партнерство, а також створювався проект умови про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Коли ця умова була відхилена рішенням попереднього уряду і колишнього прeзидента України, поляки були солідарні з протестами Євромайдану. У тому числі участь польської дипломатії призвела до припинення проливання крові в Києві, а також спричинилася до демократичних змін у нашого сусіда.
Евромайдан, окрім інших речей, є національною революцією проти кремлівського імперіалізму та національним повстанням проти деструктивного впливу Росії на Україну. Більшість людей які підтримують українських радикальних націоналістів, не поділяють їх поглядів, але прагнуть до істинної незалежности України. Це означає, що крайніх правих можна буде нейтралізувати тільки після того як Україна отримає національну незалежність. Радикальне праве крило зміцнюється постійною загрозою українській державності, а не передбачуваним зростанням правих поглядів в українському суспільстві. Так, Роджер Ґрифін написав в своїй книзі «Модернізм та Фашизм»: підйом фашизму може відбутися, зокрема, через «окупацію, колонізацію, або акти агресії завданих [суспільству] іншими суспільствами».

Сторінки3