Лютий 2014

Українське повстання

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1791 переглядів

Зауваги, подані на круглому столі «Україна на підйомі». Катедра українських досліджень Університету Отави, 29 січня 2014

Усі ми знаємо, що таке «Помаранчева революція», втім, це помилкова назва. Безпрецедентна мобілізація суспільства зупинила фальсифікацію виборів, і це стало по-справжньому надзвичайною подією, проте владні інституції не зазнали реформування, зокрема, недоторканими залишилися репресивні можливості прокуратури та системна корупція. Що гірше, розподіл влади між президентом та прем’єр-міністром перетворився на перетягування канату, яке настільки паралізувало та дискредитувало помаранчевих лідерів, що Віктор Янукович, фальсифікатор 2004 року, зміг чесно й легко, хоч і без великого відриву, виграти вибори 2010 року.

Протягом останніх десяти днів ми стали свідками повстання — не лише проти чинного уряду, а проти режиму Януковича, проти  методів впливу, які обрала влада після виборів 2010 року. Це повстання можна розглядати як повстання проти самої суті пострадянської української політики, включно з тими практиками, які залишилися в силі при правлінні президента Ющенка. Процес гальванізували неодноразові епізоди державного насильства, будь то насильство з боку звичайної міліції, спецпідрозділу «Беркут» чи найманців, які стали відомі як «тітушки».

Повстання на Майдані — це реакція (цілковито неочікувана, але логічна як частина всесвітнього повторюваного патерну) на ту зневагу до особистості, яку демонструють особи, наділені владою чи близькі до неї. Широко трансльовані соціальними медіями принизливі випадки висміювання, публічних знущань та побиттів бійцями «Беркуту», не кажучи вже про викрадення та катування активістів, обурили людей, бо, попри крайню гостроту, ці інциденти лише в концентрованій формі втілюють ту безкарність, яку відчувають можновладці стосовно звичайних людей. Народне повстання, яке сталося минулого літа в Миколаєві та було спричинене участю (і подальшим приховуванням) міліції у зґвалтуванні, часто розглядають як провісник Майдану, який не лише територіально наблизився до епіцентру влади (наприклад, барикадами на Грушевського), але й тією чи іншою мірою поширився всією Україною.

Немає сумнівів, що 21 листопада Майдан почався як протест проти рішення Януковича відвернутися від Европи. Саме тому ці протести назвали Евромайданом. Але надмірне застосування сили, яке дозволила собі міліція вночі 30 листопада, а також масштабна спроба очистити площу, вчинена 11 грудня, під час якої теж була небезпека застосування сили, змінили природу протестів. Жорстоке побиття журналістки/активістки Тетяни Чорновол, численні випадки викрадення (включно з викраденням лідера Автомайдану Дмитра Булатова), неодноразові напади на журналістів та безконтрольна поведінка бійців «Беркуту» в цілому підштовхнули протест у напрямку повстання проти влади, яку почали сприймати як нелегітимну та безвідповідальну.

А втім, вражає, що перші випадки насильства з боку активістів Майдану — використання коктейлів Молотова, каміння, штурм будівель — були безпосередньою реакцією на закони, спішно прийняті Радою 16 січня, які в суті своїй ставили опозицію поза законом, принаймні на папері. Цей перехід демонстрантів до силових дій — безпрецедентний для політичних демонстрацій у незалежній Україні — стався саме тоді, коли було закрито політичні шляхи до вирішення конфлікту, а всі присутні на Майдані опинилися під загрозою арешту. Політичний ефект не змусив себе довго чекати. Янукович, уперше за весь період, виявив готовність до переговорів, хоч спершу і через посередників (якими виявилися ті самі чиновники, які керували фальсифікаціями 2004 року). Після того, як 22 січня з’явилися повідомлення про перші людські жертви, Янукович вступив у переговорний процес особисто, і в результаті Яценюк отримав пропозицію обійняти посаду прем’єр-міністра (від чого відмовився), учора [28 січня] було скасовано більшість законів 16 січня та тривають переговори щодо закону про амністію, який стосуватиметься здебільшого ув’язнених наразі активістів [закон пізніше було відхилено опозицією — Д.А.].

 Таким чином, у категоріях власне політичної ефективности рішення перейти до насильницьких дій виявилося виправданим, адже воно, принаймні на короткий період, вивело події з політичної безвиході. Втім, насильство — це небезпечний інструмент. Воно також порушує серйозні нормативні питання. Не треба забувати, що, коли 19 січня на Грушевського розпочалося силове протистояння, соціальні медії, прихильні до Майдану, широко заявляли, що винуватцями цього є «провокатори», тобто заслані режимом люди. Лише після того, як маловідома група під назвою «Правий сектор» взяла на себе відповідальність за цю ініціативу, наратив змінився, заговорили про необхідність таких дій, як закидання міліції коктейлями Молотова, про леґітимність такої протидії диктаторському режиму. Відтоді стало зрозуміло, що є кілька груп, які відіграли провідну роль у перетворенні Майдану з мирного протесту на войовничо налаштовану силу. Прикметно, що ці групи репрезентують весь політичний спектр. «Правий сектор» представляє крайню праву позицію, частково обстоюючи ідею «України для українців», тоді як анархісти і група під назвою «Спільна справа» представляє крайню ліву. Також маємо «ультрас», радикальних футбольних фанатів, які у звичайний час діють радше як спортивні хулігани традиційного британського типу, але зараз віддані меті «захищати честь України», причому в усіх регіонах, зокрема східних. Перекладемо: їм набридло дивитися, як міліція б’є звичайних людей. Це єднання розрізнених груп вражаюче, але водночас дуже нестійке. Цей тактичний союз виразно демонструє, що протести не взяли в свої руки «крайні праві», якщо під крайніми правими розуміти радикальних націоналістів. Можливо, протести зараз в руках радикальних активістів, але футбольні фанати ані хвилини не витратили б на вшанування пам’яті Бандери.

В усій цій історії якраз є помітною відсутність набагато відомішої групи, яку дуже турбує постать Бандери, себто «Свободи». Попри нещодавню звичку підбурювати людей на мітингах радикальними гаслами та водити дружбу із сумнівними крайніми правими діячами Західної Европи, «Свобода» діє як дисциплінована та відповідальна політична організація, яка не планує сходити з політичного шляху розв’язання конфлікту. Хоча подальший розкол неминучий принаймні між електоратом Кличка і Тягнибока, в переговорах з президентом та Радою всі три лідери політичної опозиції діяли єдиним фронтом, і всім трьом довелося пройти через великі труднощі, зберігаючи довіру Майдану, — у випадку з Тягнибоком, неприхильної до «Свободи» частини Майдану. «Свобода» діяла переважно як охорона Майдану всередині та ззовні периметру, і навіть вдалася до сили, включно з використанням гумових куль, щоб звільнити захоплене «Спільною справою» Міністерство аграрної політики, оскільки його захоплення не мало ніякого стратегічного сенсу. Звісно, те, що одна частина активістів атакує іншу, непокоїть, але те, що це зроблено заради політичної логіки протестного руху, лише посилює на диво стабілізаційну роль, яку відіграють загони «Свободи».

 Наскільки леґітимним є повстання на Майдані? Говорячи це, я маю на увазі леґітимність не в наших очах, а в очах самих українців, українських громадян. Немає сумнівів, що наратив західної змови, панівний у 2004-му, живий і досі. Так бачить події президент Росії Путін, найімовірніше, так їх бачить сам Янукович, і вже точно двоє найбільш публічних депутатів Партії регіонів, Колесніченко та Царьов (а вебсайт «Беркуту» навіть приписує цю змову євреям). Це сміховинні твердження, адже лідери опозиції, на чолі з найрейтинговішим із них (Кличко), не мають контролю над активістами Майдану. Втім, любителі теорії змов рідко цікавляться підтверджуваними фактами. Саме тому, до речі, заяви прихильників Майдану про російську змову, про присутність в Україні російських спецслужб під прикриттям, треба відкинути на тій же підставі. Немає ніяких доказів того, що російські сили присутні в Україні, попри те, що хтось чув «російський акцент». Така стратегія, зважся на неї Путін, спровокувала би бунт у Партії Регіонів та, швидше за все, обмежилася б Кримом, що мало б достатню дестабілізаційну силу.

 Набагато правомірніше ставити під сумнів леґітимність протесту на Майдані з огляду на його демократичність та спроможність репрезентувати всю країну. В першу чергу, звучить думка, що протест намагається замінити собою звичайний політичний процес, як от проведення президентських виборів у 2015 році. Цю думку висловлювали не лише Янукович та його соратники з огляду на свої партійні цілі, але й політологи, такі як Кейт Дарден (котрий написав про це ще в той час, коли спалаху насильства ніхто не передбачав). Іншими словами, викликає занепокоєння, що протестувальники, котрих меншість, витісняють зі сцени виборців у цілому, котрих більшість. Але проблема полягає в тому, що уряд Януковича, починаючи з 2010 року, безперервно працював над руйнуванням тих умов, за яких в Україні можливе чесне змагання. Було знищено незалежність суду, за допомогою шантажу створено парламентську більшість, яка не відповідає результатам волевиявлення народу (минулого року три опозиційні партії отримали куди більше голосів, ніж Партія регіонів та комуністи разом узяті, але все одно опинилися в Раді в меншости), задіяно вибіркове і політизоване правосуддя заради усунення опонентів (тут найбільш промовистою є справа Юлії Тимошенко). Мені здається найбільш імовірним, що до Евромайдану режим Януковича планував сфальсифікувати вибори 2015 року. Закони 16 січня позбавляють будь-яких сумнівів у цьому. Вчора про це добре сказав Кличко: «ми тут не для того, щоб змінити уряд, а для того, щоб змінити правила гри». Тобто створити, а точніше, відновити умови, в яких можливе чесне змагання, що означає унеможливити президентський тиск на суди, парламент, виборчі комісії та прокуратуру. Все це здавалося неможливим ще місяць тому, але тиск вулиці може зламати політичну систему. Або привести до набагато гіршого результату.

Я двадцять років вивчаю регіональне протистояння в Україні. На найпростішому соціологічному рівні, розкол між регіонами дуже глибокий. Російськомовний Південь/Схід солідарно голосує за Януковича, україномовний Центр/Захід солідарно голосує за помаранчево-майданні партії. Що стосується Евросоюзу, опитування ще в листопаді демонстрували суттєві регіональні відмінності. На Майдані диспропорційно представлені кияни та українці з центральних і західних областей, східняків там небагато. Всередині цієї групи переважають мешканці західних регіонів, а в групі активістів, що живуть на Майдані, їхня частка вдвічі більша, ніж демографічна частка в населенні країни. Та водночас є ознаки того, що розкол між регіонами стає менш чітким. Грудневе опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що хоча симпатики Росії на Сході сильно переважають над симпатиками ЕС, молодь від 18 до 30 років має проевропейські погляди. Це — дещо нове в порівнянні з 2004 роком. Зараз ми отримуємо повідомлення, що в кількох східних містах футбольні фанати об’єднують свої зусилля з активістами Майдану в намаганні захопити адміністративні будівлі. На відміну від Києва чи Західної України, повстанці зі східних Майданів не є численними, і режим використовує інших, аполітично налаштованих спортсменів (тітушок), щоб їх розчавити, та все одно, факт такої мобілізації на Сході є безпрецедентним.

Також варто розглянути види поглядів та готовність діяти згідно з ними. Як ми могли бачити двічі за останнє десятиліття, українці з Києва та Західної України мають вищу готовність до мобілізації, ніж українці Сходу, застряглі в пасивнішій культурі. Більше того, в дуже важливому коментарі, опублікованому в останніх числах грудня, київський активіст канадського походження Михайло Винницький зазначає, що Київ та Львів діють зараз як міста-магніти, їхнє населення зростає, а прогресивні галузі постіндустріального виробництва, такі як IT, стрімко розвиваються. Водночас у містах Сходу, наприклад, Донецьку і Харкові, населення зменшується, а вони безуспішно силуються перерости свою застарілу індустріальну базу. Політичне незадоволення, яке випромінює Захід (під цим розуміємо Київ, Центральну та Західну Україну), треба розглядати в контексті дрейфу економічного та демографічного центру на Захід зі Сходу.

То які висновки можемо зробити? Зараз марно робити прогнози, але кілька сценаріїв можна передбачити. У першому з них режим ламається, втрачає волю до використання сили, змінюються правила гри і проводяться очікувані президентські вибори. Або, можливо, вплив президента настільки зменшується, що ареною подій стає формування коаліційного уряду, куди може увійти і дисидентська фракція Партії регіонів. Другий сценарій — силове придушення повстання не лише ізолює Україну на міжнародній арені, але й призводить до жорстокого бунту, принаймні в західних областях. За третім сценарієм довге патове протистояння призводить до того типу насильства проти міліції та цивільних, яке дискредитує протест. Четвертий: центральна влада починає слабнути, що призводить до фактичної «автономії» певних територій — тут вся увага прикута до Донецька та Криму. В публічному дискурсі постійно розпалюється страх «громадянської війни» (от, лише сьогодні [29 січня] вранці про неї говорив колишній президент Кравчук), але коли ми маємо молодих людей, якими керують політичні погляди чи бажання «відновлювати порядок» (доки за це платять), які звикають до насильства і до того, що дії міліції залишаються безкарними, то маємо інгредієнти для коктейлю, який може виявитися дуже отруйним. Та оскільки політичні шляхи врегулювання в останні дні принесли багато важливих зрушень, включно із задоволенням давньої вимоги Майдану про відставку прем’єр-міністра, в нас все ще є підстави для оптимізму.

Переклала з англійської Вікторія Наріжна.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.