Травень 2015

Справа про декомунізацію

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
11
1329 переглядів

Революційний і воєнний час 2013–2015 років показав, що радянське минуле «живіше за всіх живих», і це не просто потік приємної ностальгії за втраченою молодістю старших поколінь. Радянська минувшина перетворилася на основу для політичних маніпуляцій зсередини та ззовні, спрямованих на послаблення і дискредитацію України.

Відповіддю громадськости стала нова хвиля «декомунізації» – спроби знешкодити минуле-у-сучасності. Нагадаю, що перша хвиля «декомунізації» відбулася наприкінці перебудови і мала на меті позбутися верховенства Комуністичної партії та комуністичної ідеології. Однак структури й люди залишилися недоторканними, тому й незалежна Україна виявилася «радянською, надто радянською». Теперішню декомунізацію спрямовано на звільнення від радянської мітологеми «Великої Вітчизняної війни» та ідеологічних решток Радянського Союзу, втілених у пам’ятниках комуністичним вождям і закарбованих у назвах міст і вулиць.

Мене цікавлять питання: яка різниця між «декомунізацією» та «дерадянізацією», і чому сьогодні говорять саме про «декомунізацію», а не «дерадянізацію»? «Декомунізація» – це протидія комуністичному режимові та комуністичній ідеології. Декомунізація ґрунтується на умовному виділенні політичної сфери із соціяльного буття: окремо – режим та ідеологія, окремо – суспільство. Із такої позиції суспільство постає як жертва режиму та пасивний об’єкт дії тоталітарної партії. Це відповідає класичній теорії тоталітаризму, що не враховує «оповсякденювання» режиму та ідеології.

Дерадянізація, як на мене, є спробою (пере)осмислити радянський період в українській історії, зрозуміти, наскільки українці є радянськими, а Україна – спадкоємицею СРСР та УРСР, поміркувати, що з радянської спадщини варто засудити, а що – прийняти, і позбавити сучасну Росію монополії на радянську спадщину. Дерадянізація є складнішою і глибшою, ніж декомунізація. Якщо не здійснювати дерадянізації, доведеться знов і знов повертатися до декомунізації. А що нам несе звернення до декомунізації цієї весни, виражене у чотирьох нових законах?

1. Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціялістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаґанди їх символіки»

Паралелі між комуністичним і нацистським режимом, прописані в законі, виглядають логічно: обидва режими були тоталітарні й діяли в України. Щоправда, є велика відмінність: нацизм прийшов на баґнетах із-за кордону, а комунізм був або став «своїм».

Закон дивує формулюванням назви: «засудження тоталітарних режимів та заборона пропаґанди їхньої символіки». Чому не йдеться про заборону ідеології? Напевно, через необхідність визначити в законі, що таке комуністична і нацистська ідеології. А якщо спробувати сформулювати, то отримаємо набір людиноненависницьких положень, які можуть належати не тільки комунізмові та нацизму.

Нацистський режим, на відміну від комуністичного, не залишив решток у сучасній Україні. Тож зосередьмося на напрямках протидії комуністичній спадщині, що запропоновані в новому законі та породжують питання:

1) Символіка. Закон забороняє використання комуністичних і нацистських символів, за винятком науково-просвітницької діяльности, військово-історичних реконструкцій і зображень на цвинтарях. А що робити, коли символіку зображено в тексті, що не є текстом навчального чи наукового видання, – наприклад, у дописі на Фейсбуку, – але не містить закликів до встановлення тоталітарного режиму? Скажімо, зворотну свастику можна використовувати або для пояснення того, чим був нацизм, або для засудження нацизму, або для його схвалення. Чи можна забороняти символіку, не прописуючи в законі засудження людиноненависницьких закликів?

Мені незрозуміло, навіщо в законі згадано не лише символіку Нацистської партії та нацистської Німеччини, Комуністичної партії та Радянського Союзу, а ще й символіку «країн народної демократії». Невже герби й прапори Німецької демократичної республіки та соціялістичної Юґославії становлять небезпеку для українського суспільства? До того ж за цим положенням поза українським законом опиняються прапор сучасної Білорусі й музика гімну сучасної Росії!

2) Особи. Заборонено залишати і встановлювати пам’ятники комуністичним, радянським та нацистським керівникам, а також розповсюджувати зображення їхніх цитат. Нагадаю, що великий поет Павло Тичина був наркомом народної просвіти УРСР і головою Верховної ради УРСР. Чи вулиці Павла Тичини доведеться перейменовувати? Тож має ітися про поширення цієї заборони винятково на тих функціонерів Комуністичної партії та службовців радянської держави, які вчинили злочини проти людяности.

3) Назви міст і вулиць. Заборонено залишати назви географічних об’єктів, пов’язаних з іменами та псевдонімами комуністичних і радянських діячів, а також із діяльністю Комуністичної партії. Місцевим органам влади надано шестимісячний термін для перейменування географічних об’єктів. Однак не існує законодавства про місцеві референдуми та громадські опитування, які дали би мешканцям місцевих громад змогу обрати нову назву свого міста і його центральних вулиць.

2. Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років»

Закон покликаний на державному рівні замінити словосполучення «Велика Вітчизняна війна» загальносвітовим і нерадянським виразом «Друга світова війна» та встановити День Пам’яті – 8 травня, що відповідає европейській практиці. Адже війна – трагедія, а не свято. Причому День Пам’яті не стає замінником Дня Перемоги, бо українці належать до переможців нацизму. Важливим є формулювання «перемога над нацизмом», що робить наголос на перемозі над одним із тоталітарних режимів, а не на прославленні війни.

Цей закон варто було би привітати, якби не велике але: в одному з положень ідеться про «недопущення фальсифікації історії Другої світової війни». Чи цей закон ухвалено в постреволюційній Україні чи в путінській Росії? Чи держава бере на себе обов’язок підтримувати «правильні версії»? Чи не є це поворотом до радянських практик, проти яких і звернено нові закони?

3. Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті»

Закон відкриває перелік структур та організацій, які вели «боротьбу за незалежність» у період від падіння династії Романових до розпаду Радянського Союзу, зокрема протидіяли комуністичному режимові. Чому я взяв у лапки фразу «боротьба за незалежність»? Річ у тім, що не всі українські революціонери 1917–1920 років мали на меті унезалежнення України, але всі виступали за її політичну окремішність, що й призвело до плутанини в поняттях. Але в законі не може бути плутанини.

У згаданому переліку сусідять і ті структури, представники яких через свою протидію радянській владі ризикували, у кращому випадку, опинитися за ґратами, і ті, кому не загрожували навіть кар’єрні труднощі. У другому випадку мені йдеться про «Народний рух України за перебудову» та інші опозиційні організації 1989–1991 років. Дивно бачити їх в одному переліку з ОУН і УПА.

У законі зазначено, що наслідком діяльности перелічених структур та організацій було створення незалежної України. Стверджувати такі речі – означає не знати української історії ХХ століття. Тут законодавці потрапили в інтелектуальний полон наративу української історії «від занепадів до відроджень». Із такої позиції перебування України під владою держав, центри яких було розташовано за її межами, є «пропащим часом», а радянську владу буцімто в жодному разі та в жоден спосіб не можна вважати за українську владу. Хіба стрижнем української історії між 1920 і 1990 роками був антибільшовицький опір?

Одне з положень закону здивувало мене: органи державної влади та місцевого самоврядування можуть «надавати соціяльні ґарантії, пільги або інші виплати борцям за незалежність України у ХХ столітті та членам їх сімей». Якщо ми вшановуємо цих людей, то вони і/або члени їхніх сімей мусять отримати «соціяльні ґарантії, пільги або інші виплати».

Закон зобов’язує державу сприяти увічненню пам’яті про борців за незалежність, а також притягати до відповідальности тих, хто «публічно проявляє зневажливе ставлення» до борців за незалежність і «публічно заперечує факт правомірности боротьби за незалежність України».

У мене виникає низка запитань. По-перше, самі «борці за незалежність» перебували в протистоянні одні з одними, як-от Українська центральна рада, гетьман Павло Скоропадський і Директорія Української народної республіки 1918 року або «бандерівська» і «мельниківська» фракції ОУН у роки Другої світової війни. Чи констатація цих суперечностей є «зневажливим ставленням»? По-друге, деякі українські сили чинили злочини проти людяности. Для прикладу, УПА навесні 1943 року влаштувала етнічну чистку польських селян Волині. Чи скоєння цього злочину є виявом «зневажливого ставлення»? А чи звідси недалеко до обвинувачення в «публічному запереченні факту правомірности боротьби за незалежність України»?

Ось так: боролися за декомунізацію – отримали ідеологічне ставлення до історії в «найкращих традиціях» комуністичного режиму.

4. Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років»

Після падіння адміністративно-командної системи та розпаду Радянського Союзу правоохоронні органи не було переформовано: з радянських вони просто стали українськими. Архіви КҐБ зробилися архівами СБУ. Натомість у Польщі спецслужби соціялістичного періоду було зліквідовано, а їхні архіви передано до Інституту національної пам’яті.

Новий архівний закон іще на стадії законопроєкту зазнав нищівної критики від Спілки українських архівістів. Адже Український інститут національної пам’яті, прагнучи почасти повторити польський шлях, вирішив перенести документи КҐБ із архівної системи СБУ до власного галузевого архіву. Сама процедура передання документів займе чимало часу, протягом якого доступ до цих документів буде унеможливлено.

Як відбудеться це передання, та й чи передбачить воно передання приміщень і переведення архіваріюсів із СБУ до УІНП, невідомо. Не забуваймо, що архівні установи СБУ є в усіх обласних центрах. Тепер співробітники УІНП працюють над створенням плану передання документів. З огляду на те, що закон уже ухвалили, а президент навряд чи відмовиться його підписати, залишається побажати, щоб історики з УІНП якомога швидше і ретельніше розробили проєкт(и) втілення закону в життя.

Підсумки

Чотири закони є взаємопов’язаними, бо їх спрямовано на актуальні питання громадського життя й історичної свідомости української нації. Чомусь їх було ухвалено без громадської дискусії і без парламентського обговорення – у першому ж читанні та «пакетним голосуванням». Не кажучи вже про необхідність ретельної юридичної експертизи на стадії приготування законопроєктів.

Суспільно значущі закони не може бути ухвалено в такий конспіративний спосіб. Чи представники правлячої коаліції злякалися і політичних опонентів, і самого свого народу? Тож «маємо те, що маємо»: чотири недолугі закони.

Постреволюційна українська громадськість потребує дерадянізації. Натомість нинішня політична, а почасти й наукова еліта запропонувала черговий раунд декомунізації. Сподіваюся, що українське суспільство не допустить маніпуляцій над собою і відродження радянських практик поширення «істини» під красною обгорткою українського патріотизму.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.