Квітень 2017

Примус до материнства: моралізування, що іґнорує реалії

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
996 переглядів

27 березня цього року депутат Верховної Ради України Дмитро Голубов (Блок Петра Порошенка) виступив з ініціятивою зміни статтей цивільного кодексу України та закону «Основи законодавства України про охорону здоров’я», які визначають легальні підстави для проведення процедури штучного переривання вагітности. У разі ухвалення, зміни до закону такі підстави суттєво обмежать, відібравши у жінки право на вибір у питанні материнства. Якщо за чинним законодавством жінка може вдаватися до аборту за власним бажанням, доки термін вагітності не перевершує 12-ти тижнів, то відповідна стаття у пропонованій редакції виглядатиме так:

Стаття 50. Штучне переривання вагітности

Операція штучного переривання вагітности (аборт) може бути проведена у закладах охорони здоров’я лише у випадках та за наявности наступних обставин:

– якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки;
– наявности медичних показань щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження;
– зачаття дитини в результаті зґвалтування.

Вказані обставини обов’язково засвідчуються комісією відповідних експертів.

Жінці, якій дозволена операція штучного переривання вагітности (аборт), в обов’язковому порядку безкоштовно надається повнота усієї інформації про наслідки такої операції та стадію ембріоногенезу.

Я процитувала цю статтю повністю, оскільки останні рядки статті оприявнюють крайній цинізм пропонованої ініціятиви. Замисліться: на жінку покладають не лише тягар доведення перед (невідомо ким уповноваженою) комісією експертів, що причина аборту відповідає одній із зазначених умов, але й зобов’язують вислуховувати моралістичні нотації про наслідки аборту та лекцію про «стадію ембріогенезу». З огляду на те, як уже тепер поводяться деякі лікарі перед процедурою аборту, жінці будуть тицяти в обличчя фотографії ембріонів та надавати іншу довільну інформацію, яку вона муситиме вислухати, незалежно від власного бажання. Таке поводження є формою психологічного насильства. У разі ж аборту з причин медичних патологій, загрози для власного життя чи зґвалтування (єдині передбачені легальні підстави!), це перетвориться на державно-санкціоновану жорстокість щодо жінки, яка вже переживає тяжкі моральні страждання.

Тепер щодо суті пропонованої ініціативи. Зведення легальних підстав для аборту до вищезазначених суттєво обмежує соціяльні права жінки, погіршує її економічні можливості та, по суті, робить її заручницею біологічного процесу, над яким вона – внаслідок владних стосунків, що склалися в нашому суспільстві – майже ніколи не має повного контролю ані фізіологічно, ані цивільно. Як наслідок, життя половини громадян країни буде зведено до суто тваринної функції, в заперечення соціяльної природи людини, що є обурливою, неприпустимою формою громадянської дискримінації.

Звісно, зауважать деякі читачі, зачаття є наслідком біологічної функції двох осіб, чоловіка і жінки. Справді, в ідеальному суспільстві право вирішувати, чи робити аборт, мало б рівною мірою належати обидвом батькам, оскільки примус до батьківства – так само морально неприйнятне явище, як і примус до материнства. Але ми живемо в суспільстві неідеальному, де ризики й відповідальність батька і матері за народження та виховання дитини абсолютно неспівмірні.

Складно заперечити, що в нашому суспільстві вся моральна та матеріальна відповідальність за догляд та виховання дитини завжди та неодмінно падає на жінку. Навіть якщо жінці трапиться партнер, який готовий розділити цю відповідальність, ніхто не може гарантувати, що цей партнер залишиться поряд до повноліття дитини – бодай тому, що люди смертні, не кажучи вже про інші повсюдні причини, як-от розлучення, економічну міграцію тощо. Додамо до цього і війну, яка в останні три роки також зачепила мільйони українських громадян. Тут навіть не йдеться про батьків-негідників, яких теж вистачає, а про цілком об’єктивні причини, як-от бідність, погане здоров’я та катастрофічно низька тривалість життя українських чоловіків, котрі часто-густо перешкоджають їм повною мірою виконувати батьківські обов’язки, навіть попри добру волю. Жінка ж відповідальності за материнство не може уникнути ніяк, бо навіть відмовившись від материнських прав вона назавжди лишається під моральним осудом суспільства.

Отже, жінка, яка народжує дитину, неминуче стає предметом довготривалої економічної експлуатації та морального тиску, який не завершується навіть із повноліттям дитини. Вішати такий тягар на саму жінку, проти її свідомої волі, – це акт жорстокого гноблення. Тих, хто так не вважає, прошу відзвітувати, скільки власного часу та грошей вони особисто витратили на догляд за чужими дітьми, коли востаннє відвідали сиротинець та які податки готові платити на допомогу дітям, що ними не опікуються батьки, а також самотнім матерям. Ба навіть, хто з них будь-коли взяв на роботу жінку з малою дитиною, віддавши їй перевагу перед іншими пошукачами?

Тепер щодо можливого застереження, що жінка реалізовує своє право вибору народжувати чи ні, вступаючи в сексуальний акт, котрий може призвести до зачаття. Свободи обирати жінка тут теж не має. По-перше, примус до сексу – явище повсюдне і не завжди набуває вигляду відвертого фізичного насильства. Приміром, жінка матеріяльно залежить від чоловіка. Вам таке траплялося, правда? Загалом, у суспільстві з яскраво вираженою соціяльно-майновою нерівністю, як-от наше українське (та й практично у всьому світі, тут ми задніх не пасемо), секс за обопільною згодою – це радше виняток, ніж правило. Секс – це завжди і відображення, і спосіб реалізації владних стосунків, що панують у суспільстві, а тому чоловік і жінка, на загал, не маючи рівної влади, вже від початку не наділені рівною можливістю виявляти згоду. Згода формальна – це, звісно, необхідна передумова до урівнення сексуальних прав чоловіків і жінок, але не будемо себе дурити, у багатьох випадках вона є лише формальністю, а не посутньою згодою.

Відтак і пропонована законодавча ініціатива, яка змушує жінку-жертву зґвалтування доводити свій статус потерпілої перед групою експертів, – це особливо цинічне знущання з огляду на поточну судову практику у справах зґвалтування. Повторюю, жінка геть не завжди має владу вирішувати, чи вступати в сексуальний стосунок, і не лише в тих випадках, котрі підпадають під юридичне визначення зґвалтування.

Але припустімо, що таки йдеться про сексуальний акт за обопільною згодою. З твердженням, що лише сам такий акт не означає автоматичної згоди на вагітність, напевно погодиться більшість чоловіків і жінок, інакше б наші сексуальні практики виглядали куди більш похмуро, зводячись до самого акту прокреації. Натомість у сучасному суспільстві рекреаційний секс – повсюдне явище та важливий елемент масової культури, подобається це комусь чи ні. Але відповідальність за цю розвагу, знов-таки, нерівномірно розділено між чоловіками та жінками. Якщо перші в суспільній уяві мають не лише свободу, але й право розважатися в такий спосіб, ставлення публіки до жінок, що вдаються до рекреаційного сексу, дуже рідко буває позитивним. Ця неадекватність прямо позначається і на суспільному дискурсі про аборти, де жінка зазвичай виглядає як призвідниця й винуватиця «гріха». Відтак вона неодмінно має зазнати покарання, не лише у формі супільного осуду, але й через небажану вагітність та материнство. Наскільки це справедливо – питання риторичне.

На рівні практичному відповідальність за запобігання вагітності майже без винятків теж лежить на жінці. Суспільне сприйняття рекреаційного сексу дає чоловікам зелене світло не користуватися жодними способами запобігання, а медична індустрія відтворює цей стереотип, не інвестуючи грошей у створення різноманітних засобів контрацепції, якими могли б користуватися чоловіки. Ті ж засоби, які для чоловіків наявні, є або надто радикальні для більшости, як вазектомія, або в суспільній уяві пов’язані з обмеженням сексуальної насолоди, як-от презерватив. Це легко перевірити: скільки ви особисто знаєте чоловіків, які зробили вазектомію? Я знаю лише одного, серед усіх знайомих за все своє майже сорокарічне життя. При цьому чоловіків, які відмовляються вживати презерватив, бо це применшує їхнє сексуальне задоволення, хоч греблю гати.

З іншого боку, існує безліч способів запобігання вагітності, що їх створено для жінок. (При цьому, зважте, майже жоден з них не рекламується як такий, що збільшує сексуальне задоволення жінки; порівняйте це з рекламою презервативів.) Водночас, стовідсотково ефективних засобів контрацептивів для жінок надалі не існує, а на додачу практично жодні засоби не є ані легкодоступними (що дуже актуально, зважаючи на рівень життя в Україні), ані цілковито безпечними для здоров’я жінки. Авторка цих рядків у минулому сама зазнала численних медичних ускладнень від уживання гормональних контрацептивів, серед яких загострення депресії, мабуть, було найлегшим.

Я зовсім не хочу сказати, що всі чоловіки в питанні контрацепції виступають в ролі негідників. Багато з них або не хочуть іти на радикальні кроки (цілком зрозуміло), або перебувають в полоні ґендерних стереотипів (менш виправдано, але теж зрозуміло), або просто не знають, як функціонує жіноче тіло та не вважають за потрібне дізнаватися. Результат один: відповідальність і за знання про фізіологію людської репродукції, і за вживання контрацептивів фактично покладено здебільшого на жінку, але навіть таке знання та вживання не може цілковито виключити небажану вагітність.

Підсумовуючи написане вище, наголошу, що легальне право вчинити аборт для жінки подеколи є єдиним способом визначитися, чи хоче вона бути матір’ю і чи готова вона на значні обмеження власної свободи та економічних можливостей у разі народження дитини. Забирати це право – означає карати людину за біологічний акт зачаття, який стався, можливо, всупереч її свідомій волі. Заборона абортів за вибором жінки, таким чином, суперечить навіть принципу карного законодавства, яке передбачає волю вчинити злочин як передумову суворого покарання. Нагадаю, йдеться про обмеження соціяльних та економічних прав жінки протягом щонайменше вісімнадцяти років. Чим це є, як не формою суворого покарання жінки за її біологічну фертильність?

На завершення, замість теоризувати про біополітику та громадянські права, розповім про свій власний досвід першого спілкування з прибічниками заборони абортів. Як пролог, варто зазначити, що в нашій родині не було жодної жінки старшого за мене покоління, яка ніколи не вдавалася до абортів або самочинних спроб штучно вчинити викидень. Жалюгідний стан репродуктивних прав жінок в СРСР виявлявся, зокрема, в тому, що контрацептиви були дорогі, шкідливі та загалом недоступні. Отож розповіді жінок, які тягали цеглу та приймали гарячі ванни, аби позбутися небажаної вагітності, а також передавали одна одній контакти лікарів, які могли в домашніх умовах зробити потрібну ін’єкцію, є невіддільною частиною спогадів мого дитинства. При цьому аборт у ті часи був цілком легальною практикою і знайомі жінки також до нього вдавалися з регулярністю раз на кілька місяців – не тому, що їм цього хотілося, а тому, що альтернативи не було.

Противниця абортів мені в ті роки трапилася лише одна, в особі літньої сусідки баби Лізи, яка, сама ніколи дітей не мавши, якось прочитала лекцію моїй мамі (на той час уже матері трьох дітей) про те, що аборт – велике зло, чинити яке не можна в жодному разі. Баба Ліза, у ті часи ранньої перебудови, була далі відданою сталіністкою, але в її минулому був неоковирний вчинок. Кілька років після війни вона відсиділа за колаборацію з німецькою окупаційною владою: коли радянські війська 1942 року раптово відступали з Луганська, до баби Лізи звернулася єврейська жінка з проханням переховати її малу дочку, яку вона не мала змоги забрати з собою, втікаючи. У винагороду жінка залишила гроші та хутряну шубу. Це, втім, не перешкодило моїй сусідці видати дівчинку німцям за першої нагоди, залишивши собі і шубу, і гроші, та до старості почуватися вповноваженою моралізувати про цінність життя ембріонів.

Докорінної різниці між бабою Лізою та сучасними прибічниками заборони абортів я не бачу.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.