Грудень 2016

Причина війни в Україні – ностальгія

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
755 переглядів

Досвід минулих десятиліть наочно показує, що побудова сильної демократичної держави значною мірою залежить від її способу боротьби з тоталітарним минулим. Трансформація України від радянської епохи багато в чому здається природною. Це символічний прояв політичних змін, які відбулися після втечі президента Януковича. І російська інтервенція лише підкреслила їх гостру необхідність.

Нещодавно ухвалений закон про декомунізацію є намаганням змінити політичний ландшафт України як у фізичному аспекті, через руйнацію пам’ятників та перейменування вулиць, так і в інтелектуально-моральному, через відкидання рудиментів радянського світобачення з пам’яті українців. Але якщо з першим аспектом усе більш-менш зрозуміло, то з переосмисленням спадщини СРСР виникають серйозні проблеми. Без декомунізації свідомости людей новий закон не матиме жодного значення.

Що особисто вам спадає на думку, коли ви чуєте про Радянський Союз?

Репресії, голод, дефіцит, тотальна несвобода?

Ці асоціяції виникають у багатьох українців. Але є немало тих, які згадують радянські часи з ніжною ностальгією. Чому? Причина не в тому, що ковбаса була дешева. Радше в тому, що тих, хто ностальгує, об’єднує колосальна психологічна залежність від минулого. Для багатьох це були часи сакрального досвіду – часи молодости, юнацького запалу, першого кохання. Інші ж просто звикли до комфортного патерналістського способу життя. Але є інший – найвразливіший – тип людей. Це ті, хто звик крутитися у вирі тоталітарної пропаґанди і довіряти їй, хто відчуває гостру нестачу імперіялістичної величі та сталевої руки вождя. Це ті, хто тепер стає основними жертвами політичних маніпулювань.

Менталітет українців страждав від багаторічного жорсткого впливу тотальної русифікації і страждає від нього й далі. Згідно з результатами опитування, що його провела соціологічна група «Рейтинґ» у вересні 2016 року, 35 % опитаних шкодують про розпад Радянського Союзу 1991 року, водночас половина не шкодує, а 15 % – не визначилися. Динаміка свідчить про те, що кількість опитаних, які шкодують про розпад СРСР, тепер навіть дещо зросла: 35 % цього року порівняно із 33 % у 2014-му та 31 % у 2015 році. Це доводить, що радянськість не покинула незалежну Україну. Вона й тепер активно побутує серед українців, глибоко укорінившись у суспільній свідомості. Навіть тепер, після революційних і воєнних років, після відкриття архівів КҐБ, розсекречення жахів тоталітарної машини, далеко не всі бажають виходити за рамки мітологізованої свідомости тогочасного зразка.

Помічаю закономірність. Найбільш прорадянські реґіони стали жертвами інтервенції Росії. Путін активно користується спогадами людей про «золоту добу», перетворюючи їх на об’єкт своїх політичних маніпуляцій. Він веде тверезі розрахунки. Російські військові з’являються там, де є народна підтримка, вони приходять «на допомогу» тільки туди, де є запит місцевого населення на «визволення» і «порятунок від фашистів-бандерівців». Де ностальгують за СРСР. Сценарій досить простий: тисячі прихильників «русского мира» в Донецьку та Луганську виходять на вулиці і закликають ввести війська. Після цього «волонтери» РФ приходять і «рятують» населення від «української хунти». І навпаки. У тих містах, де підтримка слабка або її пригнічують патріотично налаштовані жителі, «волонтерів» немає. Homo sovieticus є прикриттям аґресії Кремля.

Як це зупинити? Через зміну цінностей.

Перша хвиля декомунізації формально відбулася ще у 1990-х роках. Але її не було доведено до кінця. Поставивши за мету відкинути комуністичну ідеологію, вона залишила недоторканою свідомість людей. У цьому причина глобальної прірви між тим, якою наша країна є, і тим, якою могла би тепер бути.

Україна нарешті готується розрізати пуповину, яка стільки років з’єднувала її з тоталітарним минулим. Вона стає по-справжньому незалежною на рівні фундаментальних цінностей. Але говорити про припинення російсько-української війни без особистого переосмислення радянської спадщини немає жодного сенсу.

Не треба піддавати стигматизації старше покоління, воно не повинно бути контуром, наповненим сучасними візіями. Не треба ідеалізувати і майбутнє покоління, перекладаючи на нього відповідальність. Треба на рівні індивідуальної свідомости поступово відмовлятися від патерналізму. Тут і тепер більше рефлексії всіх, хто хоче миру, а не війни. Чим для мене є СРСР? Що я можу зробити для себе та інших? Як уникнути помилок минулого в майбутньому? Відповіді в головах людей – це ключі до розв’язання гордієвого вузла під назвою «завтра».

Радянськість не зникає після перейменування вулиць, знесення пам’ятників та демонтажу атрибутів комуністичного правління. Вона остаточно зникне лише після декомунізації свідомости. Наївно вірити в лікувальну здатність нового пакета законів. Підривай пам’ятники, не підривай – це не матиме жодного значення, якщо не буде особистісного зростання. Сподіваюся, українське суспільство все-таки переосмислить свою історію. Бо доки цього немає, наше майбутнє залишатиметься в пазурах двоголового орла.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Alexandr Gribko.
Alexandr Gribko 12 лютого 2017 року, 02:44

Дуже болюча тема тому не можу утриматися від короткого доповнення)) До влади завжди приходять люди які вміють аналізувати і маніпулювати суспільством,суспільними процесами . Іноді треба просто прислухатися до того, що треба людям і кинути це як шматок мяса в голодний натовп.(як це було з так званою декомунізацією)"Національна ідея як засіб спекуляції". Іноді отримавши те чого всі так чекали, люди поринають в це з головою і не в змозі оцінити ситуацію об*єктивно. Здебільшого, це лише замилювання очей:"хочете декомунізацію? - тримайте!" На мою думку питання декомунізації є дуже гострою проблемою останніх кількох років . І це зовсім не тому, що настав час здерти всі зірки і молотки з парканів і пофарбувати все у жовто-блакитний колір. Проблема в тому, що після того як повалили всіх Ленінів і переіменували всі вулиці , назви яких не подобалися патріотично налаштованій молоді, нічого не змінилося. Не можна просто взяти і знищити ідею з якою люди прожили все своє життя. Особливо якщо на заміну їй нічого не надати. Проблема в тому що у нас немає спільної, потужної ідеї . Немає єдності ,поваги до одне одного. Байдужість стала головною ідеєю суспільства. Людина людині - вовк, і це не перебільшення. Це не радянський союз винен у тому , що коли у вагон метро заходить жінка ,дівчина чи похила людина "жлоб"в навушниках робить вигляд що він нічого не замітив і продовжує колупати свій гаджет. Суспільству потрібна ідея. А її насправді не треба вигадувати . Варто просто відкрити старий Кобзар, який більшість, мабуть, вже встигла здати на макулатуру. Не можна звинувачувати людей "радянського періоду" в тому ,що вони є причиною війни на сході. На мою думку причиною війни на сході є байдужість яка притаманна більше людям які чекали розпаду радянського союзу, які закликали до відділення України не для проголошення довгоочікуваної незалежності ,а для її пограбування . Люди "радянського" періоду це люди які звикли жити в стабільності . Звикли за сало отримувати вищу освіту , роботу , відпочинок, місце в черзі на новий товар і т .д. Їх можна звинувачувати лише у хабарництві та алкоголізмі які вони передали прийдешнім поколінням. Мені часто говорили ,що проблема Збройних Сил України в радянських офіцерах. Частково я згоден з цим твердженням , але єдиний радянський офіцер якого я знав,для мене є еталоном офіцера . В Українському війську часів "руїни" (1991р-2014р) дуже важко знайти людину , яка була б хоч трішки схожа на справжнього бойового офіцера. Здебільшого це прості алкоголіки які більше 20 років продавали озброєння ,пальне і т.д. і підривали обороноздатність нашої держави. Це байдужі, без ініціативні люди. Звісно є і справжні професіонали того покоління , патріоти , але їх не так багато . Багато хто вже віддав життя за наше майбутнє і як співає ТАРТАК у пісні "Нам пощастить":"Шкода що ті ,хто йдуть лише і знають як жити , жити тут"...

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.