Квітень 2012

Машинерія магнетизму

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
597 переглядів

У надзвичайно цікавій статті Володимира Єрмоленка «Месмер і Фройд, або Медицина, що стає філософією» («Критика», 2012, ч. 4) – витонченому і захопливому етюді у глибинно-психологічних тонах, із багатьма цікавими мотивами і рефлексіями – особисто мені дуже сподобався висновок, у якому йдеться про те, коли і якою мірою нам варто йти на «капітуляцію» перед тими чи іншими «магнетами»: «Ця капітуляція, – каже Єрмоленко, – має бути дуже обережна й вибіркова. Залишатися у приватній сфері й не переходити у сферу соціяльну. Сила у соціяльному житті полягає в мистецтві критики, солідарности й боротьби; сила у приватному житті полягає в мистецтві капітуляції. Капітуляції, яка вміє аналізувати свої прив’язаності, вміє їх деконструювати, вміє в них сумніватися, але все одно й далі приймає їх усерйоз».

Самий цей висновок може стати приводом для дальших міркувань. Як на мене, впродовж останніх десятиліть практично весь пострадянський світ (і Україна ледь не найперша), дедалі більше піддаючися магнетизації уявним образом Заходу і духовно капітулюючи перед ним, занурюється у стан проґресивного сомнамбулізму. Останні вияви самобутности набувають вигляду хіба що неконтрольовано-трансових викидів темних складників власного несвідомого, раніше прихованих у його глибинах. Ми стали країною-примарою і народом-привидом, що відмовилися від права на власну інтелектуально-історичну ініціятиву. Розвиваючи Єрмоленкову думку, можна сказати, що ми спроєктували настанову, яка є досить цінною та корисною для міжособистісних стосунків, на взаємовідносини між культурами. Ми охоче вдягли «готове плаття» (як у романі Ажара-Ґарі «Страхи царя Соломона») і рішуче відмовилися кроїти й шити власний культурний одяг за власними лекалами і з урахуванням власних параметрів. Натомість там, де капітулювати таки справді варто, тобто у сфері інтимній, міжособистісній, ми, навпаки, стаємо дедалі непримиреннішими, що проявляється зокрема у різкому спаді народжуваности і кризі інститутів сім’ї та шлюбу...

Але насправді ситуація ще складніша. Наш самохіть узятий курс на деавтономізацію власної свідомости не є суто українською хибою чи примхою. Йдеться про масштабніші процеси, що відбуваються не лише з нами. Щоби прояснити, що я маю на увазі, дозволю собі згадати старшого Месмерового сучасника та співвітчизника Ґарі – Жульєна Офре де Ляметрі, французького філософа-матеріяліста XVIII століття, реалізацією мрій якого займається, далеко не завжди це щиро визнаючи, майже все сучасне людство, зокрема його «найпросунутіша» («креативна») частина. Ототожнивши людину з машиною, Ляметрі вигадав виразну, але докорінно хибну метафору. Людина – не машина, а недостача машинности, гостре відчуття її дефіциту. В основі людини лежать біомашини (клітини, РНК і далі – аж до органів). Гіпермашину (людський організм), що її еволюція сконструювала доволі спонтанно і ледь не навмання, реґулярно «глючить» (конфлікт органів, інстинктів, бажань і, врешті-решт, інтерпретацій), і так виникає свідомість. Порочний її  плід – свобода, тобто приреченість повсякчас тяжко вибирати, котрій із субмашин організму догодити, – символізує вигнання з раю долюдського автоматизму. Сприймаючи цю свободу як справжнє пекло, людина майже вмить починає мріяти про втрачений рай і про можливість до нього повернутися.

Зробити це досить просто: можна, як указував іще сам Ляметрі, скористатися опієм. Однак є й просунутіший варіянт, набагато довгостроковіший і масовіший: віддатися мітові про побудову нового раю, в якому людина не повернеться до колишньої машинности (тваринно-рослинної), а переселиться у світ машинности нового типу – цивілізаційного. Саме цей міт і магнетизує більшість наших сучасників: ми, майже у єдиному пориві, хочемо влитися у нову машинерію, та ще й так, щоби її було визнано справжньою людяністю (мрія про райське життя у готовому платті европейських цінностей – усього лише варіяція щойно вказаного загальнолюдського проґресивістського міту). Сучасна людина воліє повністю контрольованого, відтворюваного, прозорого, автоматизованого, передбачуваного і придатного до постійного вдосконалення тіла, повністю контрольованих, відтворюваних, прозорих, автоматизованих, передбачуваних і придатних до постійного вдосконалювання соціяльних, економічних, політичних, естетичних, етичних, психологічних, коґнітивних і будь-яких інших процесів, тобто радше вже не процесів, а процедур. Людина, що відчуває або, борони Боже, культивує в собі нестачу машинности (тобто практикує людяність у справжньому значенні слова), в сучасній мітології стає недолугим ексцентриком, чи навіть фриком, або й корисним ідіотом, себто всього лише мостом від утраченого раю природного автоматизму до уявного раю автоматизму цивілізаційного. Власне кажучи, ми живемо в системі координат, у якій є лише три осі: health-machine, cash-machine і entertainment-machine, і то третя з них легко проєктується на площину, утворену з перших двох. Сили для боротьби з фантастичним магнетизмом цього міту знайдуться лише у тих, хто всіляко розвиватиме мистецтво деконструкції різноманітних надіндивідуальних магнетизмів і плекатиме магнетизми, що виникають між окремими індивідами.

Про автора
Категорiя: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі