Травень 2014

Для чого університет

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1550 переглядів

Проєкт нової редакції Закону України «Про вищу освіту», що його подав народний депутат Віктор Балога, вже ухвалено в першому читанні, а отже, тепер можна внести лише «точкові» зміни, де вони можливі без зміни загальної архітектури проєкту.

Спочатку про те, які позитивні зміни передбачає ухвалення законопроєкту. Отож він забезпечує:

1) більшу інтеґрацію національної системи вищої освіти в европейський освітній простір (за низкою напрямів);

2) надання більшої автономії вищим навчальним закладам (за низкою напрямів);

3) загальне впорядкування стосунків між засновником, керівником та колективом вищого навчального закладу незалежно від форми власности закладу;

4) надання широких повноважень органам студентського самоврядування;

5) низку позитивних змін щодо організації процесів ліцензування та акредитації освітньої діяльности (порівняно з нинішньою практикою);

6) визнання за вищими навчальними закладами статусу неприбуткової установи незалежно від форми власности.

Тепер про проблеми проєкту і про те, що в ньому слід змінити.

Статуси

Законодавче закріплення за деякими вітчизняними вищими навчальними закладами привілейованого статусу (у статті 29, пункт 3; статті 30, пункт 5; статті 73, пункт 2 тощо) здається рудиментом адміністративно-бюрократичного минулого.

Закріплення в проєкті додаткових прав автономії окремих вишів, відповідно до їхнього статусу, прямо суперечить пункту 2 статті 32 цього ж проєкту, де цілком слушно вказано: «Вищі навчальні заклади мають рівні права, що складають зміст їх автономії та самоврядування». Із цим ніяк не узгоджується, наприклад, особливе право «національного» вишу «здійснювати перерозподіл державного замовлення та ліцензованого обсягу прийому між спеціяльностями» та «здійснювати підготовку фахівців з вищою освітою за власними експериментальними освітніми програмами та навчальними планами» або особливе право «дослідницького університету» «самостійно затверджувати річний тематичний план» наукових досліджень» і «приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів і присвоєння учених звань з видачею відповідного документа державного зразка».

Окрім того, законодавче ґарантування окремим вищим навчальним закладам пріоритетного права на бюджетне фінансування освітньої та наукової діяльности на тривалий період у майбутньому (від моменту присвоєння певного статусу) підпадає під загальне визначення «недобросовісної конкуренції», яке міститься у статті 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (хоча й в іншій формі, ніж ті, про які йдеться у статтях 4–19 цього Закону). Інші вищі навчальні заклади, які не мають статусу «дослідницького» чи «національного», законодавець, відповідно, ставить у «несприятливі чи дискримінаційні умови діяльности порівняно з конкурентами», що прямо заборонено статтею 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Механізм надання відповідних статусів на обмежений термін (7 років) із можливістю позбавлення вишів цього статусу в майбутньому не здається дієвим з урахуванням тези проєкту про відображення відповідного статусу в назві навчального закладу (стаття 29, пункт 3, підпункт 7; стаття 30, пункт 5, підпункт 1). Навряд чи можна уявити собі ситуацію, що з назви якогось поважного університету, незалежно від конкретних результатів його діяльности (і загалом, і порівняно з іншими закладами) раптом зникає введене туди раніше слово «дослідницький» чи «національний». Тож пропозиція закріплювати ці статуси в назві відповідного вишу фактично надає цим закладам пріоритетний статус безстроково.

Водночас слід враховувати, що обидва зазначені статуси вже фактично наявні в національній системі вищої освіти, причому один із них («національний») уже фігурує в назві значної кількості вишів (на щастя, зі статусом «дослідницький» цього поки що не сталося). Отже, про повне скасування цих статусів не може йтися.

Практичний вихід можна знайти в тому, щоб переосмислити вказані статуси так:

- статус «національного» закладу є почесним і відображається у назві закладу;

- статус «дослідницького» є класифікаційним (за прикладом Carnegie Classification of Institutions of Higher Education, як вона діє в системі вищої освіти США) і не відображається у назві закладу;

- обидва статуси не передбачають жодних привілеїв чи заздалегідь (за статусом) ґарантованих переваг щодо автономії, претендування на бюджетне фінансування наукової чи освітньої діяльности тощо.

Отож пропоную:

1. Викласти статтю 29 проєкту в такій редакції:

Стаття 29. Національний вищий навчальний заклад

1. Університетові, академії, інституту незалежно від форми власности Президент України може надати почесний статус національного.

2. Надання вищому навчальному закладу почесного статусу національного здійснюється за пропозицією Національного аґентства з якости вищої освіти, яку подають у порядку та за критеріями, що їх установлює Кабінет Міністрів України.

3. Почесний статус національного відображає особливі заслуги вищого навчального закладу в розвитку національної системи вищої освіти.

4. Статус національного вищого навчального закладу відображається в офіційній назві навчального закладу.

5. Надання вищому навчальному закладу статусу національного не зумовлює особливих прав його автономії та пріоритетного права на отримання державного фінансування.

2. Викласти статтю 30 проєкту в такій редакції:

Стаття 30. Дослідницький університет

1. За університетами незалежно від форми власности може бути визнано статус дослідницького вищого навчального закладу.

2. Визнання за університетом статусу дослідницького здійснює Національне аґентство з якости вищої освіти відповідно до розроблених Національним аґентством з якости вищої освіти критеріїв, за підсумками порівняльного аналізу наукової діяльности університетів за два минулі календарних роки. Університети, що відповідають зазначеним критеріям, вносять в офіційний перелік дослідницьких університетів України, що його формує і щорічно оновлює Національне аґентство з якости вищої освіти.

3. Статус дослідницького університету є показником провідної ролі цього університету як дослідницького центру в національній системі вищої освіти.

4. Статус дослідницького університету не відображається в офіційній назві навчального закладу.

5. Визнання за університетом статусу дослідницького не зумовлює особливих прав його автономії та пріоритетного права на отримання державного фінансування.

3. Внести такі зміни в інші статті законопроєкту:

- стаття 25, пункт 5 – вилучити слова «(для вищих навчальних закладів, які мають статус національних – сім років)»;

- стаття 35, пункт 2 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – на сім років)»;

- стаття 36, пункт 1 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – строком на сім років)»;

- стаття 43, пункт 2, абзац 8 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – на сім років)»;

- стаття 43, пункт 1, абзац 2 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – строком на сім років)»;

- стаття 57, пункт 5 – вилучити слова «(за винятком вищих навчальних закладів, що мають статус національного або дослідницького)»;

- стаття 72 – пункт 2 вилучити.

4. В розділі XV «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ»:

- пункт 2 викласти у такій редакції:

Визнати такими, що втратили чинність, Закон України «Про вищу освіту» (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., № 20, ст. 134 з такими змінами) і Постанову Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 р. N 163 «Про затвердження Положення про дослідницький університет»;

- підпункт 7 пункту 3 викласти у такій редакції:

вищі навчальні заклади, яким надано статус національного або дослідницького, після набрання чинности цього Закону зберігають відповідний статус із урахуванням особливостей цього статусу, визначених цим Законом;

- підпункти 4 і 5 пункту 7 вилучити.

 

Кермо

Право колишнього керівника на призначення радником наступного керівника вищого навчального закладу (коштом закладу чи на громадських засадах) закріплено у статті 34 проєкту (п. 8). Проте в умовах реальної фінансово-господарської автономії вищих навчальних закладів усі такі питання можуть вирішуватися безпосередньо на рівні вищого навчального закладу і не потребують законодавчого реґулювання. До того ж зазначений пункт не містить жодних норм, обов’язкових для виконання, а просто вказує на відповідну можливість. Тож пропоную цей пункт вилучити.

Загалом запропонований у проєкті порядок обрання керівника вищого навчального закладу можна визнати за чіткий та демократичний. Однак недостатньо чітко вреґульованим є момент внесення з боку засновника (засновників) або уповноваженого ним (ними) органу (особи) кандидатур на розгляд вищого колеґіяльного органу громадського самоврядування вишу (п. 2 статті 43). У проєкті сказано, що «засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) приймає (приймають) пропозиції щодо претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу і протягом десяти днів вносить (вносять) кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до вищого колеґіяльного органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування».

Проте в проєкті чітко не виписано, чи зобов’язаний засновник внести на розгляд усі подані на конкурс кандидатури, які відповідають вимогам цього Закону. Це потенційно створює умови для маніпуляцій, коли на конкурс подано, скажімо, десять кандидатур, які всі відповідають прописаним у законі вимогам, а засновник вносить на розгляд вищого колеґіяльного органу громадського самоврядування вищого навчального закладу лише дві з них.

Це можна прояснити, виклавши другий абзац пункту 2 статті 43 у такій редакції:

Засновник (засновники) або орган (особа), що його він (вони) уповноважує, приймає (приймають) пропозиції щодо претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу і протягом десяти днів вносить (вносять) усі подані кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до вищого колеґіяльного органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування.

Мова

У статті 49 проєкту вказано, що мовою викладання у вишах є державна мова. Проте окремі й загалом припустимі випадки викладання окремих дисциплін іншими мовами прописано недостатньо чітко. Зокрема, в пункті 2 статті 49 ідеться про право вищого навчального закладу «прийняти рішення про викладання однієї чи кількох дисциплін іноземними мовами, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою». Але, крім іноземних мов, викладання окремих дисциплін може також вестися однією з мов національних меншин (наприклад, кримськотатарською), незалежно від того, чи має ця мова також статус іноземної, тобто офіційної мови іншої держави (угорська, румунська або російська).

Пропоную викласти перший абзац п. 2 статті 49 у такій редакції:

Із метою створення умов для міжнародної академічної мобільности вищий навчальний заклад має право ухвалити рішення про викладання однієї чи декількох дисциплін іноземними мовами чи мовами національних меншин, забезпечивши при цьому знання здобувачів вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою.

Гроші

Проєкт установлює рівень доплат науково-педагогічним, науковим і педагогічним працівникам вищих навчальних закладів за науковий ступінь та вчене звання незалежно від форми власности закладу (стаття 60, п. 2). Проте держава не має підстав приписувати рівень оплати праці науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників приватних вищих навчальних закладів, бо тим самим здійснює імперативне втручання у фінансово-господарську діяльність приватних суб’єктів господарювання. За можливости приватні заклади можуть дозволити собі й більші надбавки; за відсутности можливости можуть встановити і менші, якщо знайдуть собі працівників відповідної кваліфікації, що погодяться на відповідні умови праці на момент укладання трудового договору. Ґарантувати зазначені доплати держава може (і має) лише для закладів, де вона є не лише замовником послуг, але й засновником.

Моя пропозиція щодо цього пункту – викласти у такій редакції:

Науково-педагогічним, науковим і педагогічним працівникам державних та комунальних вищих навчальних закладів установлюють доплати за науковий ступінь доктора філософії та доктора наук у розмірах відповідно до 15 та 20 відсотків посадового окладу, а також за вчене звання доцента і старшого дослідника – до 25 відсотків посадового окладу, професора – до 33 відсотків посадового окладу. Вищий навчальний заклад може встановити більший розмір доплат коштом власних надходжень.

Про автора
Категорiя: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.