Навіґація за темамиЯк користуватись

Майбутнє нашого минулого

EN Read in English

У цій спеціяльній темі ми обговорюємо значення вивчення і опрацювання українського минулого для нашого майбутнього. Зокрема нам ідеться і про суперечливі моменти минулого: історії визвольних змагань 1917-1923 років, міжвоєнного періоду, Голодомору і колективізації, протягом та опісля Другої світової війни, а також період Совєцького Союзу аж до його розпаду 1991 року. Прагнемо не так знайти відповіді на те, що робити із пам'ятками чи символікою минулих режимів на території сучасної України, як на те, в який спосіб минуле і наше ставлення до нього визначають траєкторію розвитку суспільства у майбутньому. Особливо важливими аспектами тут є ідеологія управління країною, взаємодія між державою та громадським суспільством, законотворення і обговорення пропонованих законів у суспільстві, верховенство права, демократичні права та свободи (слова, переконань, зібрання тощо), освіта та наука. На особливу увагу заслуговує інститут суспільної дискусії про ті питання, що в певний спосіб розділяють українське суспільство. 

Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Так, Україні треба позбутися совєтського минулого і конвертувати перемогу Майдану в справжні реформи й европейську інтеґрацію. Цього слід досягти за допомогою діялогу та поваги до тих українців, які нині дивляться на уряд у Києві з підозрою і недовірою. А також за допомогою законів, які відповідають европейським стандартам у царині прав людини і вимогам верховенства закону. Так звані «декомунізаційні» закони в їх поточній формі дуже нагадують совєтську практику нав’язування певної ідеології як правильної. Це крок назад, який, безумовно, призведе до того, що Україну визнають порушницею Европейської конвенції про захист прав людини. Володимир В’ятрович має рацію в одному: питання декомунізації справді пов’язано з політикою безпеки.
За минулі п’ятнадцять років путінська Росія вклала багато ресурсів у політизацію історії. Якщо Україна піде тим же шляхом, несуттєво – частково чи повністю, це може призвести до руйнівних наслідків. Будь-яке законодавче чи «адміністративне» викривлення історії є спробою наступу на один із основних принципів наукового дослідження – пошук правди. Будь-яка офіційна атака історичної пам’яті є несправедливою. Складні й спірні проблеми слід вирішувати шляхом дебатів. Півтора мільйона українців, які померли, воюючи з нацистами в рядах Червоної армії, заслуговують на повагу так само, як і ті, хто боровся проти Червоної армії та НКВС. Ті, хто вважає перемогу над нацистською Німеччиною за один із найважливіших історичних моментів, не повинні бути залякані або почуватися вигнанцями.

Сторінки2