Статті

Лідер новоствореної функції, як і лідер будь-якого іншого нового проєкту, перебуває під тиском, бо мусить надати докази ефективности концепції та налагодити роботу функціонального напряму до того, як буде вирішено проблеми щодо його завдання і спроможностей. Нова функція зазвичай створює більше роботи, перш ніж почати додавати вартість, і спочатку робить помилки. Ця комбінація може спричинитися до того, що менеджери підрозділів бачитимуть у функції радше перешкоду, ніж щось корисне. Вони починають ставитися до неї з недовірою, а функціональні менеджери обурюються тим, що скидається на опір змінам, і ситуація може швидко покотитися по похилій. Як функціональна команда може відповісти на цей виклик?
Імпорт ідеї – ризикована справа. Навіть така теорія чи практика, корисність якої максимально очевидна, може піти шкереберть, якщо компанія не готова діяти відповідно до свіжого погляду на речі, який вона пропонує. А цінність більшости управлінських ідей і того, куди вони можуть вас завести, далеко не очевидна. Чи сутність холакратії полягає в тому, аби дати більше повноважень творчому елементові, чи у тому, аби зруйнувати систему влади? Чи бачите ви лідера в «кожній» людині з вашої фірми? Чи зможуть ваша культура та організаційна структура витримати такі радикальні зміни? Потенційні вигоди експериментальних концепцій можуть бути великими для певних фірм за певних обставин, але для інших їх утілення може бути надзвичайно складним, а то й руйнівним.
Компанії десятиліттями намагаються знайти баланс між приватним і публічним робочим простором, який давав би змогу співпрацювати у найкращий можливий спосіб. Приватність традиційно визначали у фізичних термінах, але нам треба побачити її під іншим кутом. Приватність насправді означає здатність особи контролювати інформацію (яка інформація, особисту чи професійну, має бути відома іншим) і зовнішні подразники (будь-які чинники, як можуть відволікати). Приватність не перешкоджає співпраці, а може навіть підсилити її. Покращивши ситуацію з приватністю — надавши простори, де працівники можуть побути самі та відгородитися від відволікань, – ви збагачуєте та зміцнюєте колаборативну діяльність.
Якщо Україна у підсумку стане сумішшю етнічного фундаменталізму та ліберального капіталізму, в якій за ниточки смикатимуть олігархи, вона буде такою ж европейською, якою сьогодні є Росія (або Угорщина). (І, до речі, надзвичайно важливо також розповісти повну історію конфлікту між різними групами олігархів – «проросійськими» і «прозахідними», – який формує тло великих суспільних подій в Україні.) Тож так, протестувальники на Майдані були героями, але справжня боротьба починається тепер, боротьба за те, чим бути новій Україні, і ця боротьба буде значно важча, ніж боротьба проти путінського вторгнення. Тут буде потрібен новий, значно ризикованіший різновид героїзму. Взірець цього героїзму можна побачити у тих росіянах, які хоробро протистоять націоналістичним пристрастям у власній країні.
Зосереджуючись на відновлених крайніх правих постсовєтського періоду й зіставляючи події у Російській Федерації зі зростанням німецького фашизму у Ваймарській республіці, я звернувся до НАТО з питанням співфінансування поглибленого розслідування початку політичної біографії, ідеології та діяльности Владіміра Жиріновського. Ця нова фігура на політичній сцені Москви була на момент мого подання поки що лише маловідомим новим російським політиком, якого дотепер часто сприймають за звичайного політичного блазня. Однак Жиріновський отримав третину голосів на перших президентських виборах у Росії в червні 1991 року. Його помилково названа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) перемогла у перших посткомуністичних багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993 року із майже 23 %.
Чому росіяни не дозволяють собі такої розкоші, як докори сумління, а німці та поляки пов’язані ними. Із режисером Яном Клятою, директором Національного Старого Театру ім. Гелени Моджеєвської у Кракові, розмовляє Аґнєшка Рознер із часопису «Res Publikа Nowа». Ян Клята: «Після 1989 року ми захоплювалися Сарою Кейн чи бруталістами й удавали, що у нас такі ж проблеми, як у мешканців Лондона. Життєва порожнеча й екзистенційні дилеми. Але ще треба мати можливість дозволити собі життєву пустку. Докори сумління – це також своєрідна розкіш, яку теж треба мати можливість собі дозволити. Це розкіш, яку набуваєш у другому-третьому поколінні. Спочатку дім, автомобіль, тільки потім докори сумління... Це дуже рантьєрська річ – докори сумління. Тому росіяни не дозволяють собі жодних докорів сумління.»

Сторінки8