Статті

Проєкт нового українського правопису, обговорення якого розпочалось у серпні 2018 року, на жаль, обрав собі непевний шлях. З одного боку, він буцімто мав намір «повернути до життя низку особливостей “харківського” правопису», з другого – не збирається нехтувати мовну практику епохи тоталітаризму, пояснюючи це тим, що всі радянські правописи є частиною української (!) ортографічної традиції. Відтак серед запропонованих змін є і спроби варіянтного вживання окремих літер, і намагання продовжити життя вже «законсервованим» радянським правилам. Ця стаття має на меті пояснити зацікавленим українцям не тільки те, що і як варто писати, а й те, чому повернення давніх традицій є не кроком назад, а шляхом до істинного українського, що колись у нас украли.
Від Шевченка шляхи двох літератур остаточно розходилися, вже була очевидною різниця між ними. Звичайно, все, що Бєлінський аналізував, він підтягував до своїх уявлень, зважав, наскільки літературні твори відповідали його очікуванням. Якщо не відповідали, то це відкидалося, і не останньою чергою тому, що це – українськомовні тексти. Він цьому зовсім не симпатизував, тому-то для всіх була очевидна – на Заході і для компетентних науковців тут – оця некоректність приписування Бєлінському позитивної рецензії із «Отечественных записок» на «Кобзар» 1840 року, яка абсолютно не відповідала поглядам критика. Але ці ідеологічні ігрища оголилися вже тепер, коли ми бачимо повний корпус критичних відгуків на Шевченка – прижиттєвих та року по смерти поета.
Відігравання справжніх воєнних травм у публічних постановках може прозвучати ризиковано для акторів-аматорів із «Театру переселенця». Це випробування для Олексія Карачинського – воєнного психолога для команди. Його мета – допомогти учасникам розкритися так, щоб це допомогло в процесі одужання, а не призвело до нового витка травми. Терапевтичний процес – це головна мета театру, і виступи органічно пов’язано з ним. «Це справжня драма, мабуть, найвражаючіший процес, який тільки можна побачити, – коли людина просто відкривається. Тут ми не актори. Ми – справжні люди зі справжніми історіями. Ось чому багато хто хоче побачити і обговорити наші постановки, бо несподівано це справжнє дійство, яке відбувається на сцені». – каже Ґеорґ Жено.
Своїми нововведеннями Facebook не послаблює, а посилює ефект замкнених просторів: відтепер користувачі ще більше перебуватимуть у віртуальній клітці «спілкування за інтересами», що не подаватиме широкої картини світу і не буде викликом у мисленні за межами звичного для відповідного користувача. Якщо ви, умовно кажучи, «ліберал», то ваші друзі, найімовірніше, теж «ліберали», і ви бачитимете переважно оновлення, що підсилюють ваші погляди, а не ставлять їх під сумнів. Те саме відбуватиметься і для тих користувачів, що належать до «консервативнішого» кола (умовність таких позначень очевидна, однак вони надалі ефективні для цього прикладу). Відтак фейсбук стане ще менш ефективною платформою для обміну думками та ознайомлення з поглядами, відмінними від ваших...
Протягом століть, аж до 1970-х років, у Канаді панувало розуміння власної історії як історії активного поступу, розвою та проґресу англосаксонської і меншою мірою французької більшости, як історії активного й успішного підкорення так званих «незайманих земель» Британської та Французької імперій. Протягом тривалого часу «проґрес» та «успіх» (англосаксонців та французів) правили водночас за основні метафори і концепти в наукових, популярних чи ідеологічних рефлексіях про розбудову та становлення Канади як держави і нації. Дві більшості – англосаксонців та французів – було позиціоновано як дві засадничі канадські нації. Так тривало, доки в 1970-х роках Канада почала переорієнтовуватися на новий курс – курс на полікультурність – у самоусвідомленні себе як нації.
У повоєнний час після Другої світової війни особливої гостроти й актуальности набувають дискусії довкола ідеї «Заходу» та «духовної кризи» Европи. І, що важливо, політику при цьому розглядають під кутом духовно-моральних критеріїв, що дає змогу говорити про цю чи не останню загальноевропейську духовну дискусію ХХ століття. Зрештою, про духовну кризу Европи заявив іще Едмунд Гусерль у передвоєнний час у «Кризі европейського людства і філософії» (1935), але вже перші декади ХХ століття принесли розчарування в ідеях проґресу і соціяльних рухах, законодавцем яких і стала новочасна Европа. Освальд Шпенґлер, Хосе Ортеґа-і-Ґасет, Карл Ясперс та інші філософи вказували на крайній раціоналізм, появу масової людини і технократичність мислення як на основні причини, що призвели до...
Ця фраза із перформансу-драми «Східно-західна вулиця. Пісня добра і зла» зачіпає за живе. На сцені – великий вертикальний екран, пюпітр, фортепіяно і двоє оповідачів. Британський юрист-міжнародник Філіп Сендс, чия книжка «Східно-західна вулиця. Повернення до Львова» стала основою для перформансу, і німецька кіноакторка Катя Риман розпочинають свою «пісню» розповіддю про судовий процес у Нюрнберґу, «Велику акцію» та персональні історії, що сформували майбутнє міжнародного права. У центрі уваги – постаті по обидва боки «добра і зла»: генерал-ґубернатор окупованої Польщі, адвокат диктатора Ганс Франк на лаві підсудних та двоє юристів, Герш Лаутерпахт і Рафаель Лемкін – консультанти із боку обвинувачення. Усі троє – правники за освітою, пов’язані поміж собою не лише нормою закону і...
Міноритарні ідентичності почали ставати центральними в моделях української ідентичности, адже постсовєтські українці прагнуть означувати себе як модерних і гідних членів міжнародної спільноти. Включення етнічного та расового розмаїття є маркером просвітництва й глобальної пов’язаности, контрапунктом до стереотипів про українців як ізольованих, сільських і нецивілізованих. Образ України як космополітичної та інклюзивної країни є частиною намагання побудувати Україну як глобально та локально привабливий бренд, прояв світової тенденції перетворення етнічности та нації в об’єкти торгівлі та збуту (Comaroff and Comaroff 2009). Різні науковці пропонували розглядати Україну як постколоніяльну країну (Moore 2001; Масенко 2004; Korek 2007; Riabczuk 2013; Horbyk 2015; Snyder 2015).
У цьому підрозділі я намагаюся відповісти на запитання: в який спосіб поради Комаровського з догляду за дітьми конструюють батьківство, материнство й турботу про дітей? Матеріялами дослідження стали книжки «Здоров’я дитини і здоровий глузд її родичів» (2012) і «Початок життя вашої дитини» (1996), окремі випуски телепрограми (зокрема «Навіщо потрібен тато» від 16 червня 2011 року, телеканал «Інтер»), п’ять текстів інтерв’ю для українських і російських медій, три статті автора на його сайті, дві відповіді на листи батьків. Як додатковий матеріял дослідження використано два листи від батьків, розміщені на сайті Комаровського, й повідомлення на трьох батьківських інтернет-форумах, тематично пов’язаних із порадами лікаря.
10 лютого 2017 року відійшов у вічність Богдан Бойчук – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, один із засновників і чільних учасників Нью-Йоркської групи поетів (НЙГ). Іще у вересні 2016 року відвідувачі Формуму видавців у Львові мали змогу наживо слухати Богдана Бойчука – кілька зустрічей із ним відбулися в рамках програми авторських читань та дискусій «Велике повернення Нью-Йоркської групи». Аби згадати поета та сприяти осмисленню ролі Нью-Йоркської групи в українській літературі й культурі, «Критика» удоступнює уривок із книжки американсько-української поетки, перекладачки, літературної критикині та літературознавиці Марії Ревакович (також однієї з учасниць НЙГ) «Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність»...
Забудова майдану Свободи є нагадуванням про нетривалий період мистецької свободи та активного залучення радянських архітекторів у світовий художній процес, адже, як відомо, радянські конструктивісти активно співпрацювали з колеґами з усього світу, у тому числі зі США та Німеччини (славетний рух Баугаузу). Після війни, а також під впливом сталінської репресивної політики в мистецькій сфері низку будівель, які складали ансамбль площі, було перероблено, щоб вони відповідали смакам нової епохи. Це, однак, не скасовує ані їхніх художніх якостей, ані значення для світової архітектури. Ба більше, будівля Держпрому залишилася незмінною унікальною пам’яткою архітектури 1920-х років, яка досі приваблює до Харкова туристів та експертів.

Сторінки8