Статті

2018 року у видавництві «Критика» вийшов український переклад книжки «Царі та козаки» відомого історика, професора Гарвардського університету, директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, Сергія Плохія. Порівняно із першим, англомовним, виданням 2003 року (Harvard Ukrainian Research Institute Publications) українське, розширене та доповнене, спрямовано не тільки на академічну авдиторію, а й на широку публіку. Це відображено і в підназві книжки: замість «A Study in Iconography» – «Загадки української ікони». Таку назву запропонував автор книжки, з яким ми поговорили про публічну роль історика, зміну тенденцій в історичній науці та фахові, академізм і нову університетську атмосферу, майданчики для дискусії та суспільний похід істориків...
Будь-яка історична ситуація містить і особливі, і універсальні елементи. Робота історика полягає в тому, щоб відокремити особливе від універсального та зрозуміти співвідношення між ними. Жодний момент часу ніколи не є точнісінько такий самий із будь-яким іншим, так само як жодна людина не є точною копією іншої. Та існують речі, які ми дізнаємося з минулого про людську природу: наприклад, ми дізнаємося, наскільки швидко люди можуть унормувати те, що раніше вважали за ненормальне. Ми дізнаємося про те, як речі, що їх люди вважали за абсолютно немислимі, можуть стати новою нормою лише за декілька місяців. Ми дізнаємося, що більшість людей у більшості випадків поводитимуться так, як диктує ситуація, в якій вони перебувають.
Доволі цікава виходить ситуація, якщо спостерігати за людиною, яка вперше чує слова на кшталт «етеру», «Атен» чи «міту»: легка іронічна усмішка, цілковите заперечення та несприйняття або ж узагалі: «Для чого це нам і чи взагалі це звучить українською?» Гадаю, якщо осягнути всю українськість такої варіяції (а вона таки є), питання доцільности матиме лише одну відповідь – ствердну. Ітиметься про так звану грецьку літеру θ (Θήτα – тета), з трансляцією якої на український ґрунт проблеми були лише тоді, коли на українську тиснув «старший брат». Іще 1928 року українська ортографія начебто дала раду з передаванням цієї літери українською мовою, проте, попри тотальну декомунізацію, ми й далі плекаємо деякі радянські плоди.
Проєкт нового українського правопису, обговорення якого розпочалось у серпні 2018 року, на жаль, обрав собі непевний шлях. З одного боку, він буцімто мав намір «повернути до життя низку особливостей “харківського” правопису», з другого – не збирається нехтувати мовну практику епохи тоталітаризму, пояснюючи це тим, що всі радянські правописи є частиною української (!) ортографічної традиції. Відтак серед запропонованих змін є і спроби варіянтного вживання окремих літер, і намагання продовжити життя вже «законсервованим» радянським правилам. Ця стаття має на меті пояснити зацікавленим українцям не тільки те, що і як варто писати, а й те, чому повернення давніх традицій є не кроком назад, а шляхом до істинного українського, що колись у нас украли.
Від Шевченка шляхи двох літератур остаточно розходилися, вже була очевидною різниця між ними. Звичайно, все, що Бєлінський аналізував, він підтягував до своїх уявлень, зважав, наскільки літературні твори відповідали його очікуванням. Якщо не відповідали, то це відкидалося, і не останньою чергою тому, що це – українськомовні тексти. Він цьому зовсім не симпатизував, тому-то для всіх була очевидна – на Заході і для компетентних науковців тут – оця некоректність приписування Бєлінському позитивної рецензії із «Отечественных записок» на «Кобзар» 1840 року, яка абсолютно не відповідала поглядам критика. Але ці ідеологічні ігрища оголилися вже тепер, коли ми бачимо повний корпус критичних відгуків на Шевченка – прижиттєвих та року по смерти поета.
Відігравання справжніх воєнних травм у публічних постановках може прозвучати ризиковано для акторів-аматорів із «Театру переселенця». Це випробування для Олексія Карачинського – воєнного психолога для команди. Його мета – допомогти учасникам розкритися так, щоб це допомогло в процесі одужання, а не призвело до нового витка травми. Терапевтичний процес – це головна мета театру, і виступи органічно пов’язано з ним. «Це справжня драма, мабуть, найвражаючіший процес, який тільки можна побачити, – коли людина просто відкривається. Тут ми не актори. Ми – справжні люди зі справжніми історіями. Ось чому багато хто хоче побачити і обговорити наші постановки, бо несподівано це справжнє дійство, яке відбувається на сцені». – каже Ґеорґ Жено.
Своїми нововведеннями Facebook не послаблює, а посилює ефект замкнених просторів: відтепер користувачі ще більше перебуватимуть у віртуальній клітці «спілкування за інтересами», що не подаватиме широкої картини світу і не буде викликом у мисленні за межами звичного для відповідного користувача. Якщо ви, умовно кажучи, «ліберал», то ваші друзі, найімовірніше, теж «ліберали», і ви бачитимете переважно оновлення, що підсилюють ваші погляди, а не ставлять їх під сумнів. Те саме відбуватиметься і для тих користувачів, що належать до «консервативнішого» кола (умовність таких позначень очевидна, однак вони надалі ефективні для цього прикладу). Відтак фейсбук стане ще менш ефективною платформою для обміну думками та ознайомлення з поглядами, відмінними від ваших...
Протягом століть, аж до 1970-х років, у Канаді панувало розуміння власної історії як історії активного поступу, розвою та проґресу англосаксонської і меншою мірою французької більшости, як історії активного й успішного підкорення так званих «незайманих земель» Британської та Французької імперій. Протягом тривалого часу «проґрес» та «успіх» (англосаксонців та французів) правили водночас за основні метафори і концепти в наукових, популярних чи ідеологічних рефлексіях про розбудову та становлення Канади як держави і нації. Дві більшості – англосаксонців та французів – було позиціоновано як дві засадничі канадські нації. Так тривало, доки в 1970-х роках Канада почала переорієнтовуватися на новий курс – курс на полікультурність – у самоусвідомленні себе як нації.
У повоєнний час після Другої світової війни особливої гостроти й актуальности набувають дискусії довкола ідеї «Заходу» та «духовної кризи» Европи. І, що важливо, політику при цьому розглядають під кутом духовно-моральних критеріїв, що дає змогу говорити про цю чи не останню загальноевропейську духовну дискусію ХХ століття. Зрештою, про духовну кризу Европи заявив іще Едмунд Гусерль у передвоєнний час у «Кризі европейського людства і філософії» (1935), але вже перші декади ХХ століття принесли розчарування в ідеях проґресу і соціяльних рухах, законодавцем яких і стала новочасна Европа. Освальд Шпенґлер, Хосе Ортеґа-і-Ґасет, Карл Ясперс та інші філософи вказували на крайній раціоналізм, появу масової людини і технократичність мислення як на основні причини, що призвели до...

Сторінки9