Олена Бетлій, Катерина Диса, Ольга Мартинюк (упор.). Живучи в модерному місті: Київ кінця ХІХ – середини ХХ століття

Червень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
245 переглядів

Київ: Дух і Літера, 2016.

На початку ХХ століття «батько вуличної фотографії» Ежен Атже створив серію світлин Парижа, на яких були здебільшого будівлі, порожні вулиці, елементи архітектурного декору. Та на них застигло й життя людного Парижа: ось панорамний портрет однієї із центральних вулиць, ось фонтан, біля якого граються діти, ось житлові райони, а ось – тераси ресторанів. Атже називає мальовничим саме залюднений Париж, і ми підходимо до нового розуміння того, чим стало місто на зламі ХІХ–ХХ століть: окремою істотою, мешканці якої є її живописним додатком.

Ані у фотографії, ані в літературі чи науковій думці більше не вдалося повернутися до ідеї міста як вибудуваного тла для історичного поступу. В художній літературі, газетних замітках, фотографії місто стало дійовою особою. Так почалась урбаністика.

Збірник є кроком у дослідженні того, чим є Київ. Упорядниці в передмові визначають мету: усвідомити особливості Києва, створити його колись втрачену візію. Сучасний Київ потребує розуміння своїх особливостей. Заради цього автори й авторки розповідають сімнадцять історій про Київ на межі ХІХ–ХХ століть. Від оповідей про центральний парк – до повоєнної відбудови Хрещатика; від етнічних зрізів міста – до історій про постання демократичних практик; від дитячих спогадів – до київських мітів і міста на сторінках путівників чи листів В’ячеслава Липинського.

Книжку відкриває нарис про парк імені Тараса Шевченка – давню локацію, де звично зустрічаються, аби розпочати фланер Києвом. Світлана Шліпченко проводить нас історією парку – пізнаємо історичні сюжети, що трапилися тут, ґранітні різьблення пам’ятників, леґенди місця. Її прогулянку завершують нинішні шахісти, що вподобали парк, і місцевий надмір спроб мистецького самовираження (оформлення простору, дизайн паркових елементів).

Інна Булкіна провадить читача київськими поетичними антологіями, крізь які містяни вибудовують образ свого міста у римо-ритмічних рядках. Від «міста-Вія» до описів кладовищ, трамвая і гори Щекавиці. Прикметним є протопаломницький топос – певно, саме він і породжує немало містичних метафор Києва. І вже в наступному тексті збірника стикаємось із мітологіями міста. Євгенія Сарапіна, опрацьовуючи путівники, змальовує образи міста, що їх представляли містяни іноземному подорожньому. Цей текст, як і текст Катерини Диси, промальовує певні географічні та ментальні маршрути, якими кияни прагнули провести гостя. Гості не мають права на фланер, на суто споглядання – для них підготовано поради, крізь які дізнаємося більше про самих містян. Цього ж погляду зсередини, погляду містянина, стосується і текст Станіслава Могильного про карикатурні образи Києва (1907–1912).

Про те, яким Київ сприймали власне кияни, йдеться у декількох текстах, що окреслюють «внутрішню кухню» Києва на межі століть. Стефан Машкевич розкладає перед нами мапу транспортних структур міста й змальовує процеси його модернізації. Про модернізаційні зрушення Києва пише й Анастасія Боженко, звертаючись до теми дозвілля містян на перетині століть.

Найближче до жителів міста придивляються Катерина Кобченко, Тетяна Шевченко та Ольга Гнидюк. У їхніх текстах, здавалося б, Київ є винятково тлом для досліджень його мешканців. Ось жіноче студентство межі сторіч, родина Міловських, спогади про київське дитинство після нацистської окупації. Вчитуючись у ці тексти, усвідомлюєш, що ледь не першочерговим персонажем цих історій є місто.

Подібно Київ виопуклюється в текстах про події, які зазвичай розглядають, не враховуючи їхніх топографічних прив’язок. Київський аспект революційних подій 1917-го й дещо раніші політичні практики. Електоральні зібрання 1906–1912 років – Ольга Мартинюк вписує їх у дуже конкретні координати, оповідаючи про те, як місто стало свідком/співучасником демократичних практик, політичних скандалів та поступу громадянського суспільства. Або ж історія Лютневої революції, в рамках якої і сам Київ, і його мешканці розгледіли в собі українськість. Ольга Скороход, досліджуючи події початку 1917 року, оповідає, як вулиці стали заводнюватись українським національним рухом, як питомо імперське місто-форпост раптом вийшло за межі своєї «російськости». А Віталій Скальський розповідає ледь не містичну історію про погодну революцію, коли тоді ж, навесні 1917-го, сталася повінь, що розірвала транспортні та житлові зв’язки, але не зачепила соціяльного мікроклімату міста.

Немовби збоку на Київ дивляться персонажі текстів Маріуша Коженьовського, Даріуша Тарасюка і Віталія Масненка. Перші двоє оповідають про польський сеґмент у культурному та політичному житті Києва, а Масненко – про образ міста в очах «українця польської культури» В’ячеслава Липинського.

Збірку завершує текст Сергія Єкельчика про те, як центральна вулиця Києва переживала повоєнне воскресіння. Якщо ми розпочинали з парку, то завершуємо розвінчанням міту про натхненну та звитяжну відбудову Хрещатика. Символічний маркер політизованого київського ландшафту, ілюзії народного ентузіязму й інші радянські фантоми – так завершується ця київська прогулянка.

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Розділи рецензій