За наукової редакції Гелінади Грінченко, Катерини Кобченко, Оксани Кісь. Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства

Березень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
720 переглядів

Київ: ТОВ «АРТ КНИГА», 2015.

Попри активізацію ґендерних і феміністичних студій, усе ще не маємо достатньої кількости опублікованих досліджень культури та історичного минулого, виконаних у зазначеному ключі, — в масштабі, щоб не лише заповнити білі плями, але й вивести обговорення поза рамки фахового кола.

Збірка статтей, об’єднаних темою «жінка і війна», є чи не першою книжкою такого спрямування, впорядкованою і виданою в Україні. До того ж це точно перше резонансне видання, виконане на відповідному науковому рівні. Досі зацікавлених відсилали до книжки Світлани Алексієвич «У війни нежіноче обличчя». Попри влучність і злободенність, вона все-таки є публіцистикою, хоча наведені в ній інтерв’ю часто використовують як ілюстративний матеріял для академічних досліджень. За тридцять років маємо ще щось до читання, доступне за стилем для шерегового читача, попри наукове формулювання назви збірника.

Теоретизувань у «Жінках…» справді небагато. Ґрунтовна вступна стаття Оксани Кісь «Жіночі обличчя війни: ключові теми і підходи у західній історіографії» окреслює основні методологічні засади аналогічних досліджень та світові тенденції ґендерної історії; розлога бібліографія, яку подає авторка, може бути навіґатором для майбутніх дослідників. Узагальнення щодо напрямків та результатів подібних досліджень містить і стаття «Жіночі долі і жіноча пам’ять про війну» Олени Рождественської, Вікторії Семенової, Ольги Нікітіної ден Бестен. Інші матеріяли збірника мають здебільшого описовий характер: наводять унікальні факти і свідчення, фраґменти протоколів допитів, архівні знахідки, більшість із яких оприлюднено вперше. Документи із радянських та західних спецфондів підіймають завісу над долями конкретних людей.

Упорядниці намагалися висвітлити обраний шмат історії стереоскопічно, із якомога більшої кількости ракурсів. Сюжет про льотчиць із жіночої ескадрильї, яких після війни попросили забути пережите; історії учасниць партизанського руху і «бандерівок», які не лише призвичаювалися до польових умов у «жіночих» ролях друкарок, медпрацівниць, радисток, а й брали до рук зброю нарівні з чоловіками; свідчення про небажану вагітність і малюків, народжених у підпіллі, не завжди зі взаємної любові; свідчення про єврейок, які втікали від гітлерівців, а в лісі їх ґвалтували «свої» партизани; про жінок, які працювали у концтаборах і чинили злочини з не меншою жорстокістю, ніж чоловіки. Ці історії не конфліктують, а доповнюють одна одну. Тут є оповіді про остарбайтерок, про жительок окупованих територій, яких закатували нацисти, про тих, хто жив із завойовниками або працював у борделях, і про кільканадцять разів за добу зґвалтованих мешканок травневого Берліна.

Друга світова — це перша війна, коли жінкам дозволили брати до рук зброю нарівні з чоловіками. Раніше жінку використовували лише в тилу або на допоміжних роботах чи в медчастинах. Найрадикальніше звучало формулювання «замість чоловіка», із наголошенням на тимчасовості ситуації. Те, що жінка стала повноцінною учасницею бойових дій, є не лише свідченням максимального експлуатування людського ресурсу, яке чинила влада, передусім радянська, але й підсумком тривалого процесу емансипації. Наступним кроком стало право свідчити про це, разом із персональним подоланням самоцензури, внутрішніх табу. Жінці, якій після підписання мирного договору рекомендували повернутися до традиційного патріярхального життя, знадобилося декілька десятиліть, щоб заговорити. Спершу суспільство прийняло її голос у форматі літератури й мистецтва. Згадана книжка Алексієвич перебуває на межі художньої літератури та нон-фікшн, і хвиля театральних постановок за її мотивами — ще один доказ тези про охудожнення форм переосмислення історії; цього ж стосується стаття дослідниці Едрієн Гарис про поетку-фронтовичку Юлію Друніну, яка транслювала персональний воєнний і повоєнний досвід у творчості, використовуючи кліше офіційного дискурсу і водночас підриваючи стереотипи, які пропонувала панівна ідеологія. Сьогодні, коли свідків Другої світової залишилося дуже мало, їхня пряма мова нарешті стала матеріялом для наукових узагальнень.

Цей збірник важливий не лише з погляду розширення географії ґендерних студій, але й як проговорення і леґітимізація замовчуваного та витісненого. Хай запізніле для безпосередніх учасників, але доречне для їхніх спадкоємців.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Опитані досить відверті в проговорюванні минулого, однак вони цензурують себе, коли йдеться про...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2017
Дослідження, результати якого представлено у виданні, мало на меті з’ясувати особливості участи...

Розділи рецензій