Виктория Шмидт, Ирина Соломатина. Женский активизм в Беларуси: невидимый и неприкасаемый

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
648 переглядів

Каунас: Taurapolis, 2015.

Книжка є унікальним для пострадянського простору комплексним дослідженням жіночого руху з погляду жіночого політичного активізму та ґендерних досліджень у Білорусі. Вона враховує феміністичну теорію та емпіричний матеріял, зібраний шляхом польових досліджень. Подібні дослідження навіть «невидимого» і «недоторканного» активізму сприяють публічній видимості й солідарності і на академічному, і на низовому рівнях.

Як видно з назви, дослідження орієнтовано передусім на критику свого об’єкта. Інший важливий момент — авторки походять із різних академічних сфер та країн. Ірина Соломатіна — білоруська ґендерна активістка та дослідниця, засновниця проєкту «Ґендерний маршрут», керівниця напрямку «Ґендерні дослідження» Европейського коледжу Liberal Arts. Вікторія Шмідт — наукова співробітниця Інституту інклюзивної освіти при університеті Масарика (Чехія), дослідниця соціяльної політики на постсоціялістичному просторі.

Видання складається з трьох частин і шести розділів, списку літератури й візуального матеріялу білоруської художниці Марини Напрушкіної. У першому розділі увагу зосереджено на аналізі жіночого руху на макро- та мікрорівнях. Авторки розпочинають аналіз із теми кризи громадянського суспільства в Білорусі і слушно зауважують, що «опозиційні рухи не докладають зусиль для розвитку громадських ініціятив, оскільки їхнім вичерпним пріоритетом досі є боротьба з режимом».

Однією з проблем жіночого руху в Білорусі називають лібералізм, який нівелює колективні дії та критику державної політики, натомість привертає увагу до індивідуальної відповідальности та споживацького ставлення до державних послуг. На макрорівні аналізу жіночого руху виділено такі аспекти, як ворожість соціяльно-політичного клімату багатьох країн до соціяльної мобілізації жінок, поширення квазигромадських організацій, що виникли в результаті злиття громадських організацій із державними структурами. Один із принципів дослідження авторки назвали картографуванням простору громадських ініціятив за допомогою поняття «стейкголдер». Простір таких ініціятив у сфері ґендерної рівности вивчається «у співвідношенні позицій, зусиль і досвіду як топ-рівня, який лобіює закони, <…> так і того низового рівня, який може не усвідомлювати свою спрямованість на права жінок — але здійснювати повсякденні практики адвокації та активізації жінок, наприклад, у рамках проєктів для матерів дітей-інвалідів чи приватних підприємиць».

Наступні три розділи тематично об’єднує критична назва «Політичний і академічний мейнстрим: у що редукує ґендерний підхід?». Тут проаналізовано так звану «ґранд-політику» ґендерної рівности. Як слушно зауважено в результаті аналізу звітів для міжнародних організацій, на макрорівні проблематику ґендерної (не)рівности редукують до тематики бідности, соціяльних негараздів і насилля. Натомість не враховується комплексне визначення дискримінації та недискримінаційних політик. Авторки не знайшли в Білорусі жодної зареєстрованої жіночої правозахисної організації, що пояснює проблематику ґендерної нечутливости правозахисної сфери в країні.

У третьому розділі вивчено розвиток і тематичне розмаїття ґендерних досліджень у пострадянській Білорусі на прикладі дисертацій. Методологічно авторки аналізували і «феміністичну оптику», і наявність чи відсутність ґендерної тематики у текстах авторефератів дисертацій чи публікаціях авторів. Ознакою дисертацій, які бодай частково використовують феміністичну методологію, є «розрив між феміністським посилом теоретичних установок і блокуванням використання своїх роздумів на практиці». Віднайдено й антифеміністичні ідеї у дисертаціях, які послуговуються біологічним детермінізмом як теоретико-методологічним підходом.

Академічні ґендерні дослідження на прикладі аналізу роботи окремих дослідницьких центрів розглянуто в четвертому розділі. Авторки вживають метафори для позначення діяльности окремих центрів. Центр ґендерних досліджень на базі інституту для жінок «Енвіла» названо «провалом вічної жіночности», а Центр ґендерних досліджень при Европейському гуманітарному університеті — «летючим голандцем ґендерної освіти». Підсумовано, що важливою ознакою формування академічного простору є боротьба за міжнародну співпрацю, що свідчить і про комерціялізацію ґендерних студій.

Третю частину книжки (п’ятий і шостий розділи) присвячено успіхам і прорахункам жіночого, зокрема й політичного, активізму. Як теор етико-методологічні засади використано концепт «травми» у фемінізмі, вписаний у контекст (пост)рад янського досвіду. Справді, таке поняття доцільно застосовувати до аналізу мікрорівня — досвіду активісток, про який вони говорять або який замовчують. Травматичний досвід є множинним і з погляду джерела травми (протидія владі, внутрішньопартійна боротьба), і з погляду її типу. Авторки концептуалізують травматичний досвід як 1) травму відсутности ґендерного порядку денного; 2) травму політичного свавілля; 3) травму боротьби всередині сектору і 4) резонанс травм. Надалі отримуємо спектр аналізу думок респонденток, що робить помітними політичних і громадських активісток. Дізнаємося про лідерку кампанії «Наш дім» Ольгу Карач, яка задля видимости у медіях змушена використовувати популярний у сексистському медійному просторі імідж у стилі pin-up; про правозахисницю Єлєну Тонкачову, яку позбавили посвідки на проживання в Білорусі; про одну з лідерок «Молодих соціял-демократів — Маладая Грамада» Юлію Міцкевіч, яка критикує політику щодо жінок за «формалізм» та нечутливість до ґендерної проблематики. Окремо проаналізовано кандидатку на пост президента Білорусі Таццяну Караткевіч, про походження символічного капіталу якої зазначено, що воно «безпосередньо пов’язано з іґноруванням ґендерного порядку денного в її програмі». Авторки дослідження підсумували, що тривала криза опозиційного руху «заохочує приносити в жертву жінок», які є маловидимими і не сприймаються серйозно на політичній арені країни.

Останній розділ присвячено аналізу ставлення активісток до проблематики ґендерного насилля в Білорусі. Емпіричний матеріял цієї частини ґрунтується на п’яти фокус-групах у різних містах країни з активістками різних об’єднань, зокрема партійних. Для теоретико-методологічного пояснення позиції респонденток, яка полягає у «витісненні проблеми та марґіналізації жертв», використано такі термінологічні конструкти, як гетеропатріярхат (право чоловіків на жінок) і неолібералізм (посилення особистої відповідальности). Підсумовуючи, авторки зазначають, що історія проєктів та ініціятив із проблематики насилля вдало вписується в загальну проблематику громадянського суспільства країни: роль міжнародних організацій і далі велика, а зростання політичної напруги між опозицією і режимом — актуальне.

Хочу ще раз наголосити особливості книжки та її значення для пострадянських суспільно-гуманітарних наук і активізму. По-перше, хоч і неочевидне з назви праці, але видиме з тематики та командної роботи над книжкою, — феміністичне спрямування. Її написано в дусі жіночої солідарности і конструктивної критики з метою оглянути успіхи та прорахунки жіночого активізму в Білорусі, аби змінювати ситуацію з ґендерною рівністю і видимістю жінок у країні. По-друге, дослідження вписано в ширший світовий контекст розвитку жіночого руху та ґендерних досліджень. Авторки виділяють спільні проблеми громадянського суспільства на міжнародному рівні, намагаються простежувати певні пострадянські тенденції. По-третє, дослідження містить історичну ретроспективу, адже проаналізовано думки респонденток різних поколінь — від 1990-х до 2010-х. По-четверте, важливою «родзинкою» книжки є емпіричний матеріял, зібраний по всій країні. Хоча мені як соціологині бракувало розлогої інформації про польовий етап дослідження. Ця й інша інформація була би цікава для тих, хто планує розвідки такого штибу. Також бентежить етичний і безпековий аспект збору польової інформації, що теж не згадано в тексті. Авторки використовують слова й цитати респонденток (прагнучи зробити їх видимішими як активісток). Однак наскільки це безпечно в умовах політичної ситуації в Білорусі?

У разі, якщо авторки планують далі досліджувати означену тематику, раджу звернути увагу на ширший (порівняльний) аналіз пострадянського жіночого активізму (на прикладі сусідніх України та Росії), аналіз дискурсів медій (щодо висвітлення жіночої та ґендерної тематики), а до сфер активізму додати мистецьку та медійну сфери.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Дмитро Шевчук ・ Березень 2017
Дарон Аджемоґлу і Джеймс Робінсон беруться з’ясувати, чому в світі існує нерівність, а окремі...

Розділи рецензій