Джонатан Брукс Платт. Здравствуй, Пушкин! Сталинская культурная политика и русский национальный поэт

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
188 переглядів

Перевод с английского Якова Подольного
Санкт-Петербург: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2017.

Монографію професора Пітсбурзького університету Джонатана Брукса Плата присвячено «російському національному поетові Пушкіну» та його канонізації в сталінському СССР. У центрі дослідження — ювілейні заходи 1937 року й аналіз розмаїтих практик (шкільної освіти, академічної науки, біографіки та ювілейної есеїстики, візуального мистецтва тощо).

Передусім маємо говорити про теоретичне осмислення матеріялу, що його зібрав Плат. Він представляє не просто опис текстів перформативної культури, а певне їх прочитання. Головними кодифікаційними інституціями є феноменологія Міхаіла Бахтіна і німецька герменевтика. Плат цілком справедливо вказує на зв’язок і спадкоємність шкіл, на збіг термінології («злиття світоглядів» у Бахтіна є чи не буквальним перекладом ґадамерівського «злиття горизонтів» — Horizontverschmelzung).

Засадниче в Бахтіновій поетиці поняття хронотопу визначає методологію аналізу ювілейних практик: головним предметом дослідження є «форми часу» і відношення до нього, а головною ідеєю — так звана «хронотопічна ґібридизація». Плат має на увазі співіснування взаємозаперечних темпоральних стратегій і культурних проєктів: есхатологічного (революційного, такого, що означає переривчастість традиції) і монументального, із його історичною «авторитарністю».

Плат не перший, хто аналізує суперечності й непослідовність сталінської історичної політики. Автор покликається, зокрема, на «Великий відступ» Ніколая Тімашева, так званий «ідеологічний поворот на 180°»: відмову від зверненої в майбутнє утопії комуністичного інтернаціоналу на користь «русоцентричної» ретроспекції. Цей конфлікт легко прочитується в культурній опозиції аванґарду і традиціоналізму, але Плат віддає перевагу дихотомії Катерини Кларк — «протистоянню монументалістів та іконоборців».

Із представленого аналізу випливає, що пушкінський ювілей 1937 року не так визначав певні програмні дискурси, як вбудовувався в них. Апологію «російського національного поета», що його «назовет всяк сущий [в імперії. — І. Б.] язык», було підпорядковано новій національній політиці сталінської держави, фактично «русоцентризму»; розширення пушкінської лектури в шкільній програмі збіглося з «літературоцентричною» реформою освіти.

В огляді ювілейних досягнень «горизонт» автора інколи дивовижно збігається з «горизонтом» совєтських чиновників 1937 року: на думку Плата, в 1930-х не з’явилося жодного «монументального дослідження» Пушкінової творчости, єдиний виняток — двотомник Віктора Віноґрадова («Мова Пушкіна» і «Стиль Пушкіна»). А приготування академічного видання, текстологічна робота, одним із «перформативних» підсумків якої став, до речі, не згаданий у Плата фільм «Рукописи Пушкіна» (1937), дискусія довкола пушкінського тому «Литературного наследства» і трагічна доля першого тому зібрання, нарешті, арешти Юліана Оксмана і Дмітрія Святополка-Мірського проговорено мимохідь.

У тому ж «контексті невдачі» Плат перераховує «ювілейні провали»: починаючи від «так ніколи й не завершеного» роману Юрія Тинянова про Пушкіна, закінчуючи порізаною на шматки картиною Кузьми Пєтрова-Водкіна «Пушкін у Болдіні». За великим рахунком, визнаймо, що такі «провали» — звичайна ювілейна практика. У випадку із заходами 1937 року вона накладалася на загальну репресивну атмосферу і критику, які визначили «контекст невдачі».

Цікавому й багато в чому переконливому дослідженню дещо заважає «заданість» концепції (всюдисуща «хронотопна ґібридність»). Почасти це властиво бахтініянським концепціям — за тотальним «хронотопом» втрачається історична вмотивованість текстів і жестів: очевидно, всі ці конфліктні сюжети характерні і ювілейним дискурсам узагалі (не лише пушкінському ювілеєві 1937‑го), і «монументальним» пушкінським рефлексіям, що їх зумовлює так званий «скульптурний міт». Якщо мова про історичний контекст, продуктивними здаються побіжно згадані спроби аналогії з близькими за часом і духом німецькими ювілейними заходами: «роком Ґете» (1932) і 175-літтям Шилєра (1934), — про другий із заходів писав один із героїв цієї книжки, філософ Міхаіл Ліфшиц.

На останніх сторінках книжки, коли йдеться про «спадщину ювілею», з’являється дотепне спостереження про пушкінські перформанси Дмітрія Пріґова, який «немовби побачив старий кустарний сталінський образ Пушкіна таким, що валяється на землі, і, за якоюсь чудасією, став тим образом жити». Це «злиття культів» (яке можна прочитати і за Бахтіним-Платом як «злиття світоглядів») насправді є чи не головною особливістю сталінської канонізації «російського національного поета».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Липень 2017
Новий роман Олександра Ірванця подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку...
Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...

Розділи рецензій