Таня Малярчук. Забуття

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1049 переглядів

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

«Забуття» — новий роман Тані Малярчук. Можна було би сказати просто — про «славетного забутого» історика, політика, соціолога В’ячеслава Липинського. Але письменниця вирішує погнатися за двома сюжетними зайцями, і їй це загалом вдається: чи не половину з двадцяти розділів присвячено розкопуванню власної історії, точніше — історії героїні, альтер-еґо авторки. Починаючи з 2016 року, ми раз по раз змінюватимемо хронологічну амплітуду, такий собі маятник століття до 1903 року, українського середовища Кракова, де об’явиться феномен Липинського, молодого поляка Вацлава Ліпінського, якому випало стати українцем. А паралельно перескакуватимемо у двотисячні, у молодість героїні, нашої сучасниці, її навчання, кохання, пошуки, в напади паніки, у любов та біль.

Спочатку здається, що авторка навмисно відтіняє вагомість історичних подій, їхній уже вистояний і спресований пласт, флером інтимних спогадів. У першому випадку героїня студіює, переповідає, конструює життя Липинського (і робить це так дбайливо, що мимоволі хочеться із цієї романізованої біографії, достоту яскравого фільму, стрибнути у добру наукову розвідку, знати ще і ще). У другому — згадує, адже «згадувати — це моя розкіш», — каже героїня і провалюється у бездоння. Усе далі в глиб тексту розумієш, що наприкінці має відбутися символічний перетин, і не помиляєшся: героїня поїде до героя, точніше, наша сучасниця поїде шукати поховання Липинського у Затурцях. Але знайде лише чорнозем — склеп знесли, а надгробки пішли на підлогу свинарника. І в тому селі її наздожене плач, «гнів, адресований комусь іншому»: селянам, партійцям, дідам-бабам, кому? Ось тут авторка й називає метод, проти якого повстають протагоністи, — «лоботомія пам’яті».

Тому «Забуття» — це роман про час і пам’ять. Липинський став істориком, українським істориком, щоб нагадати народу, ким той є, і, звісно ж, не отримав вдячности чи бодай розуміння. Народ просто знищив іще одного «пана», йому ні до чого щось згадувати, а оперативної пам’яті вистачає на одне-два покоління. Малярчук устами героїні теж намагається нагадати собі, ким вона є, видобути свою історію, але фактів у неї ще менше: куці спогади бабці, родинний рецепт пончиків, кури діда Бомчика (схожі на тих, що їх розводив Липинський). Утім, ці деталі не такі й важливі, головне — хто винен у амнезії? Це запитання так і висітиме у товщі рядків протягом усієї дії роману, усієї цієї навмисно акцентованої хронологічної лінійки розділів, наскрізною метафорою гігантського синього кита забуття — байдужого до кожного, визначного й не дуже.

Книжка Малярчук у цьому сенсі є одним із яскравих прикладів виразного літературного тренду останніх років — творів, присвячених питанням приватного виміру історії. Промовистий факт: до фінального короткого списку «Книги року ВВС» за 2016 рік увійшло відразу три книжки, в яких більшою чи меншою мірою виражено таку тенденцію. Це «Забудь-річка» Братів Капранових, «Баборня» Мирослава Лаюка та «Забуття». І характерно, що переміг саме роман Малярчук.

Юлія Стахівська

 

У Тані Малярчук є свій жанр, вона — фахова авторка коротких історій про невдах, про «марґіналів і лузерів». Її проза завжди була соціяльна, чорно-біла, одноманітна і «жіноча» за оптикою. «Забуття» — перший історичний роман авторки, велика оповідь про жінку, яка примушує себе згадати. Мабуть, треба сказати, що це роман про історичну пам’ять, про те, що вона несправедлива, — саме у цьому випадку і саме до цього персонажа, бо головний персонаж — В’ячеслав (Вацлав) Липинський.

Це не історичний роман про одного з визначних українських політичних мислителів, вчителя і постійного опонента Дмитра Донцова. Це жіночий погляд на історію та історичний роман, де ключові слова — хворобливість, мінливість, невдача, а всі персонажі, окрім головного, — такі собі паперові промовці, вирізані зі старих газет. У сценах зборів і політичних балачок виникає ледь не дежавю: саме так виглядали і розмовляли персонажі дитячих книжок якої-небудь зої воскресенської про Лєніна та його спільників, вони теж розмовляли спрощеними цитатами, не мали ані характеру, ані бекґравнду. Коротко кажучи, вони не мали історії.

І Липинський тут постає тим улюбленим персонажем Малярчук — невдахою і марґіналом. Задля різноманіття — історичним невдахою та історичним марґіналом. А чому саме невдахою, і в чому невдача? Якщо Липинський — невдаха, то хто з його спільників був щасливий? Чий проєкт став успішним? Можливо, Донцову насправді більше пощастило з розголосом — так на те він і «Мітька Щелкопьоров»… Щоб не впадати у гріх узагальнення, скажімо лише, що ця історія — з огляду на Донцова чи Липинського — не є «щасливим» чи «нещасливим» проєктом. Вона є незакінченим проєктом. І, нарешті, перефразовуючи давній вірш Андруховича: історія могла бути іншою, «…але дивися, дивися: хто це робив! // Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики. // Самі тобі зболені, хворі, скулені, // саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне».

І про історію, яку розповіла Малярчук, можна сказати: вона могла бути іншою, якби її героями були справжні живі люди зі своїми характерами і світоглядом. Це мала бути історія ідей, бо ж усі її герої передовсім — «люди ідеї». Проте єдиний більш-менш переконливий характер — жінка-протагоністка, та, що шукає історичну пам’ять і вважає, що знаходить її… у вирізках зі старих газет.

Інна Булкіна

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...
Володимир Шелухін ・ Березень 2017
«Маша, або Постфашизм» вціляє у самий нерв дискусій про природу гуманізму, жанрово коливаючись між...

Розділи рецензій