Генрик Літвін. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648)

Вересень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
882 переглядів

Переклад з польської Лесі Лисенко
Київ: Дух і Літера , 2016.

Книжка Генрика Літвіна, який нині обіймає посаду Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні, подає підсумкові напрацювання автора щодо історії руської шляхти в Речі Посполитій від часів інкорпорації до неї Київського, Волинського та Брацлавського воєводств у 1569 році і до початку Національної революції 1648 року (за Літвіном — Національно-визвольної війни). До книжки увійшли нариси та статті, опубліковані в наукових виданнях від 1993 року. Літвін розглядає руську шляхту як «третій рівноправний суб’єкт польсько-литовської федерації» і в передмові до українського видання заявляє, що розвінчує історіографічні міти про нібито масове окатоличення руської шляхти після Люблінської унії, про експансію польської шляхти на Схід та всевладдя маґнатерії, абсолютне домінування князів над шляхтою тощо.

У першому нарисі, де йдеться про народи Першої Речі Посполитої, автор описує їх за принципом територіяльно-правових спільнот: Велика і Мала Польща, Червона Русь, Мазовія, Королівська Прусія, Інфлянти, Волинь і Київщина (після 1569 року), Велике князівство Литовське (до 1569 року); за принципом мовних та етнічних спільнот; спільнот державних традицій; конфесійних спільнот; національних спільнот, а також іноетнічних народностей — вірмени, євреї, татари, караїми, роми, німці, волохи (вихідці з Італії), голандці, шотландці. Як висновок, Літвін зазначає, що народи, з яких постала Річ Посполита, отримали можливість брати участь у владі через сеймики, а прибульці могли створювати власні самоврядні інституції і зберегти віровизнання.

Наступний нарис дає уявлення про політичний розвиток українських воєводств у Речі Посполитій з часу Люблінської унії до третього поділу Польщі. На думку автора, українські землі почали набувати ознак осередку державної чи квазидержавної влади лише впродовж 1648–1667 років у формі гетьманської влади. Літвін трактує незалежну політику запорізького козацтва як автономістські тенденції, а його самочинні походи на Крим і Туреччину — як розбійні набіги. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI — початку XVII століття, як стверджує автор, є приватними війнами, а їхні наслідки не можна трактувати як польсько-українське протистояння. Літвін характеризує польську політику нарощування козацького реєстру як непродуману, що призвела до зростання чисельности козацтва і посилення його антидержавного характеру. Період «золотого спокою» за десять років до 1648-го виявився прелюдією до вибуху, який поклав початок занепаду Першої Речі Посполитої. Перший поділ Речі Посполитої мав важливі наслідки для українських земель, адже за ним Червона Русь відійшла до Австрійської імперії. За другим і третім поділами їхня левова частка надовго залишилася у складі Російської імперії.

Третій розділ, найменший, присвячено руській спільноті у Речі Посполитій 1569–1648 років. Польсько-руський конфлікт і співжиття показано як виняткову ситуацію в тогочасній Европі. Наступний розділ стосується питання покатоличення руської шляхти та асиміляційних процесів у Першій Речі Посполитій. На Літвінову думку, середній руській шляхті була притаманна подвійна самосвідомість, а політична полонізація бояр і околичної шляхти просувалася повільно через обмежену участь цих груп у сеймиковому житті. Така ж подвійність простежувалася в переході на польську мову, яка найшвидше витісняла руську мову з приватного листування і щоденних розмов маґнатів, тоді як писемна руська мова домінувала в офіційному діловодстві до кінця XVI століття. Нею, зокрема, вели документацію Волинської метрики.

Книжка кидає світло на систему землеволодіння православної та католицької церков на Київщині за матеріялами скарбових і судових актів. Висновки ґрунтуються на джерелах світських інституцій Речі Посполитої (без залучення церковних архівів). Основою підрахунків є податкові реєстри за 1581, 1628 та 1640 роки загальнодержавного характеру та декілька фраґментарних реєстрів. За інформацією Літвіна, церква східного обряду володіла значно більшою кількістю маєтків, ніж католицька церква. Вона дещо послабила свої володіння після переходу частини парафій до уніятства після Берестейської унії, утім, залишила за собою першість. Католицька ж церква дещо розширила землеволодіння через отримання щедрих приватних пожертв.

У нарисі про правовий статус православної та уніятської церков у Речі Посполитій Літвін зазначає, що свободу віровизнання вірян східної церкви забезпечували королівські привілеї та інкорпораційні акти. Акт Берестейської унії, на авторову думку, не порушив цього принципу і радше мав характер синодального рішення. На кінець XVII століття унія отримала привілейований статус, а права православних формально не було звужено. Окремо подано переліки шляхетських руських родів за конфесійною належністю та статтю про лист київського хорунжого Реміяна Єльця генералові єзуїтів Вінченцо Карафа про плани заснування університету в Ксаверові на Київщині.

Найбільші за обсягом нариси стосуються майнового та суспільного статусу панських родів Київщини та Брацлавщини. Окремо досліджено зв’язок представників еліт Великого князівства Литовського з Київщиною.

Літвін розглядає просторову структуру Київського воєводства та її вплив на політичне й суспільне життя місцевої шляхти. Тут широко застосовано принцип геополітичного впливу, де шляхта, що оселялася у степових королівщинах, мала значно менше можливостей брати участь у подіях на місцевій політичній та громадській арені. Центром політичного життя воєводства був Житомир, де шляхта збиралася на воєводські сеймики. Не оминув увагою автор і питання економіки: в наступному нарисі він аналізує кредитні трансакції та «держання» землі у шляхти Київщини через концепцію клієнтарної системи, яку запропонував Антоній Мончак і розвинула Уршуля Авґустиняк. За висновками Літвіна, така система спрацьовує лише у випадках тривалих фінансово-майнових стосунків шляхти (клієнт) із маґнатами (патрон), коли перші були кредиторами других.

Декілька нарисів присвячено трьом руським воєводствам у контексті інкорпорації до Речі Посполитої, а також боротьбі політичних угруповань представників цих воєводств під час другого безкоролів’я 1574–1576 років, унаслідок якого до влади прийшов король Стефан Баторій.

Особливу увагу автор приділив аналізу структури маґнатських угруповань на Київщині. Беручи за основу концепцію шляхетської еліти Великої Польщі Едварда Опалінського, Літвін зарахував до маґнатів усіх місцевих сенаторів, руських князів із маґнатської групи (за класифікацією Наталі Яковенко), місцевих великих землевласників, а також сенаторів з інших частин Речі Посполитої, які володіли на Київщині маєтками або староствами. Першість у політичному впливі, за Літвіном, тримали князі, чиї групи й клани формували позицію Київщини на центральних державних зібраннях.

Завершує книжку нарис про формування приватних володінь коронного великого гетьмана Станіслава Конєцпольського. Літвін звернувся до цього питання через те, що Іван Крип’якевич помилково приписував Конєцпольському величезні володіння на Східному Поділлі за даними поборового реєстру 1629 року. Завершують книжку покажчики імен та географічних назв, натомість бібліографію подано наприкінці кожного розділу.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Андрій Блануца ・ Квітень 2017
Книжку історика Дмитра Вирського, спеціяліста з річпосполитської ранньомодерної історіографії,...
Андрій Блануца ・ Квітень 2017
Книжка Романа Подкура є черговим виданням із серії «Студії з регіональної історії: Степова Україна...

Розділи рецензій