Риталий Заславский. Избранные стихотворения (I–III); Поэмы. Роман в стихах. Стихи и поэмы для детей (IV); Круг родства. Избранные переводы (V); Избранные переводы стихотворений для детей (VI)

Серпень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
225 переглядів

Киев: Журнал «Радуга», 2003–2004

Київський літератор Ріталій Заславський писав російською мовою, але не любив епітета «російськомовний». Давався взнаки особливий modus vivendi з певною категорією истинно русских колеґ-письменників, котрим надзвичайно дошкуляє присутність у російський літературі небажано русскоязычных євреїв і котрі виштовхують їх звідтіля із завзяттям, до порівняння з яким надається хіба що настирливість, із якою вони туди ж таки заштовхують українців, бажано русскоязычных.

Я не русский поэт – просто русскоязычный,

просто думать по-русски мне с детства привычно.

(1980)

Гіркого сарказму, з яким Ріталій Заславський утішав своїх розпашілих у боротьбі за святую Русь побратимів по перу, –

Я не русский поэт. Ваша вечная слава

не достанется мне, успокойтесь же, право!

– здушені в братніх обіймах українці не годні були зрозуміти. Що ви там кажете? Вас женуть геть із великої російської культури? Нам би ваші проблеми.

Він іще встиг супровести коротенькою післямовою підготовлений до друку останній, шостий том зібрання своїх «суб’єктивно вибраних» (авторове означення) ориґінальних віршів і поетичних перекладів, але вже не встиг його побачити: книжка вийшла тільки восени, а поета не стало в березні. Залишився чималий літературний доробок, виписаний уміло, добротно й зі смаком, хоча, певно, старомодно як на «просунутого» споживача, – але за модою Заславський не ганявся. Крім віршів, надрукованих і ненадрукованих, залишилася не одна книжка прози, в останні роки писаної «в шухляду» без особливих сподівань добути грошей на видання (в ту саму шухляду лягали добірки чужих віршів, дбайливо зібрані в антології – і не сподіваючись на друк, Заславський не міг не виконувати звичної місії); а ще, мабуть, не менше він залишив спогадів – про друзів-письменників і просто про події власного життя, що його зумів прожити цікаво і чесно: здоровий інстинкт звелів йому, маючи талант, триматися якнайдалі від політиканства. Він працював і не мав часу на те, щоби боронити культуру. А тому важливо не тільки те, що він по собі залишив, а й те, чого він не залишив.

Він не залишив газетних дописів із гоноровими та велемудрими (й такими актуальними років із п’ятнадцять тому) порадами национально озабоченным українським письменникам не списувати власну творчу неспроможність на переслідування та утиски української культури, а писати високохудожньо й нетлінно, – тоді й читачі до них юрбою прибіжать, і не доведеться розпачливо волати, що реалізації творчого потенціялу якобы завадила русифікація. Він також не залишив закликів до всіляких профессиональных украинцев не отруювати свідомости нашого мудрого і працьовитого народу национализмом – плачами над ридной мовой, якій державний статус зовсім ні до чого, бо хорошій людині всё равно, на каком языке говорить. І навіть свого підпису під котроюсь (такою актуальною тепер) розпачливою відозвою професійних російськомовних про переслідування та утиски російської культури й про те, як пригнічує їхній творчий потенціял насильницька українізація, він теж не залишив. Здається, вони його не надто й припрошували: Заславський розумів, що для появи нового тутешнього Гоголя чи, на худой конец, Булґакова надання російській мові офіційного чи навіть державного статусу вочевидь не досить, – а ті розуміли, що він розуміє. Він не втрачав здатности професійно оцінювати халтуру і графоманство навіть тоді, коли вони настирливо претендували на статус «російської культури на Україні». Працював і не мав часу, щоби вкупі з «політологами» й «композиторами та есеїстами» розпачливо волати, пересвідчившися, що навіть для тяжким трудом виплеканого русскоязычного українця всё равно на каком языке говорить зовсім не конче означає а потому давайте говорить по-русски.

Ріталій Заславський охоче і з любов’ю писав і перекладав для дітей (не дарма ж у його підсумковому зібранні дитячі вірші склали замалим не два томи). Наклади дитячих книжечок у московських та й київських видавництвах за радянських часів пам’ятають усі, хто був тоді дитиною; а ще ж за пів століття поет випустив чимало й «дорослих» збірок – тож порахувавши з цікавости загальний тираж своїх книжок, мав підстави гордо повідомляти суму: сімнадцять мільйонів. Далебі, якщо бодай третину з них мами, прочитавши дітям, зберегли для онуків, російський поет Ріталій Заславський міг бути спокійним за свою присутність у «російській культурі України». І складати наступні вірші, а не істеричні заяви на її захист.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії...
Інна Булкіна ・ Квітень 2017
Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі...

Розділи рецензій