Игорь Поносов. Искусство и город: граффити, уличное искусство, активизм

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
132 переглядів

Москва: Игорь Поносов, 2016.

Видання продовжує проєкт «Objects» — серію з трьох книжок, присвячених вуличному мистецтву (здебільшого графіті), яку Ігор Поносов видавав від 2005 до 2009 року. У новій книжці він розширює поле опису й аналізу і розглядає графіті окремо як субкультуру, що сформувала тактику міського художника, його особливу оптику та ставлення до міста.

Ігор Поносов починав як міський художник у Києві наприкінці 1990-х років. Сьогодні він є куратором і теоретиком стрит-арту, проте віддає перевагу терміну «вуличне мистецтво», бо «артом», на його думку, нині називають усе, що завгодно, від дизайну до плетення. Це призводить до стирання кордонів між мистецтвом і «творчістю в широкому сенсі», адже мистецтво визначається «контекстом, рефлексією та інтепретацією». Поносов послідовно покликається на практики акціоністів, дадаїстів і футуристів, але й вони, на його думку, мають непрямий стосунок до вуличного мистецтва, бо не несуть у собі «переживання міського простору» і використовують місто лише як «арену для власного висловлювання». Кордон між «переживанням» і акціонізмом розташовано, як випливає з «термінологічної» передмови, на рівні тактики. Вуличний художник, графіті-райтер займається постійним і повсякденним аналізом міських поверхонь, добираючи їх за принципом безпеки й швидкости написання, можливостей огляду тощо. Засадничим чинником у визначенні вуличного мистецтва для Поносова є «взаємодія з контекстом», міським середовищем, власне, городянами, і художній конфлікт повинен виникати саме всередині такого контексту.

Видання складається з трьох розділів. У першому розглянуто історію вуличного мистецтва ХХ століття на тлі історії протестних політичних рухів і аванґардних течій. Другий розділ присвячено мистецькому феномену, що його здебільшого визначають технічні засоби, і тут відлік ведеться від початку 1960-х років, коли в крамницях з’явилися балончики із фарбою-спреєм. Спрей-арт породжує трафарет, тобто stencil-art із його тиражним, медійним ефектом, власне, феномен Бенксі. Тут до гри долучаються медія-акції, соціяльні мережі та механізми арт-ринку, «експлуатація протесту з його подальшою ґлорифікацією і продажем».

Що стосується взаємодії з міським середовищем, Поносов окремо розглядає художні «інтервенції», розділяючи їх на абсурдні (ірраціональні) та функціональні. Перші — провокаційні та деструктивні, другі здаються ігровим, артистичним освоєнням міського простору. У Поносова є власний проєкт «Партизанинґ»: це міський активізм, подібний до тимурівського руху, «партизани» займаються чимось на кшталт благоустрою, «тактичним урбанізмом» за Майком Лайдоном.

Останній розділ подає історію міських аванґардових практик у Росії від початку ХХ століття до сьогодення: від футуристичних «декретів» і перформансів до радянської монументальної мозаїки, андеґравндних угруповань 1970–1980-х років і системного акціонізму 1990–2000-х. Характерно, що в останніх розділах описано фактичне повернення радянського аґітаційного розпису: пропаґандистські і патріотичні проєкти «Единой России» «Арт-Фасад» і «Спасибо!». На думку автора, цей «пропаґандистський муралізм», що дратує і викриває загострену рефлексію, більше відповідає політичному статусу вуличного мистецтва, ніж декоративні, оформлювальні розписи, які лише «доповнюють картину суспільства споживачів».

Здається, найпринциповішою для автора і справді новаторською постає запропонована в книжці альтернативна географія: Поносов уперше включає в контекст світової історії стрит-арту російський аванґард, радянську і пострадянську практику, а також увиразнює роль і значення французьких художників 1960–1970-х років у формуванні та розвитку мови вуличного мистецтва. Він насамперед звертає увагу на ранні паризькі фотографії Брасая, докладно описує творчість французьких ситуаціоністів, «психогеографію» Ґі Дебора та Івана Щеглова і лише потім представляє «Золоту добу» Нью-Йорка: теґінґ, subway-арт, субкультури гіп-гопу, мексиканський муралізм, бразильські пишасао, — саме те, про що зазвичай пишуть у численних «історіях графіті». За такої послідовности стає очевидно, як саме вуличне мистецтво, що розпочалося як протест проти джентрифікації, часом перетворюється на її інструмент.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Орися Грудка ・ Квітень 2018
Це книжка про форми «реаліті», але більше – про саму реальність, яка трансформувалася з втручанням...
Олена Дядікова ・ Листопад 2016
Вольфґанґ Шивельбуш — німецький літературознавець, знаний із використання методу історії...

Розділи рецензій