Мілена Рудницька, Гавриїл Костельник, Юліан Дзерович.... Ї, 2010, № 66. Львів 1939, 1940, 1941

Квітень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
208 переглядів

2010.

Структура цього числа «Ї», що є історико-культурним оглядом Львова у початковій фазі Другої світової війни, особливим поділом на розділи робить часопис схожим на наукову розвідку. Сім частин, кожна з невеличким вступом, тематично окреслюють стратегію розгляду теми. Кожна частина умовно належить одному авторові, виокремлюючи в такий спосіб його автономний інтелектуальний простір для аналізу та інтерпретації проблеми. Незвично також виглядає передмова до всього числа: замість традиційного слова головного редактора часопису Тараса Возняка вміщено текст Мілени Рудницької (1892–1976) – відомої громадсько-політичної діячки та журналістки, яка, бувши делеґаткою Української парламентарної репрезентації, захищала в Лізі націй українські петиції, зокрема в справі пацифікації та голоду в радянській Україні. Датований вереснем 1958 року текст розмиває історичні та географічні межі між минулим і теперішнім, де «призма переживань і досвідів львівських громадян» постає метаісторичним питанням львівської ідентичности і пам’яті.

Восени 1941 року Мілена Рудницька зорганізувала і склала добірку текстів, що були надруковані окремим виданням спочатку у Празі в 1945-му, а потім у Нью-Йорку в 1958 році. Рудницька зазначає: «Матеріяли до цієї книжки підписана зібрала у Львові в короткий час після того, як він перейшов з більшовицьких рук у німецькі. Повернувшися з еміґрації до рідного міста у вересні 1941-го року з заміром зібрати відомості про те, що пережив народ під большевиками, я провадила балачки з людьми різних професій і робила з цих розмов записки, або замовляла статті».

Отець д-р Гавриїл Костельник пригадує свою першу зустріч із більшовиками, які мали би принести «нове життя без гніту й насильства». Загалом їх сприймали як «визвольників» і «спасителів», але реальність поставала протилежною до патосних гасел. Носії більшовицької влади бачилися зовсім іншими, повністю відмінними від галичан людьми: «Кожну особу, що прибула з большевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та з іншою душею». Саме ця «іншість» пронизує розповіді Гавриїла Костельника, ілюструючи культурний, соціяльний і людський клімат у Львові.

Отець Юліан Дзерович зосередив увагу на тому, яким чином вибудовувалось і контролювалося навчання у школах, особливо в антирелігійному руслі. Пропаґанда більшовицької доктрини не випадково зосередилась у школі, адже молодим людям легше прищепити нові цінності та ідеї. Тому насамперед «зі шкіл усунули образи святих та хрести», щоби повністю очистити простір для конструювання нової релігії. О. Юліан Дзерович відзначає добре сплановану акцію, яка під личиною добра і блага приховувала зовсім протилежні цілі, хоча й «західньоукраїнське громадянство з приходом радвлади поставилось до совєтських шкіл дуже співчутливо й радісно, з уваги на їх зовнішній український характер».

Цей мотив присутній також і у статтях Володимира Блавацького «Книжки на паливо», Володимира Дорошенка «Музеї на службі комуністичної агітки», д-ра Івана Білика. Його міркування про будівництво соціялістичного раю в Західній Україні та колективізацію видаються достатньо глибокими. «Соціялістичним будівництвом називали большевики свою економічну політику, яка мала покласти край визискові, безробіттю і злидням», але натомість вона загострила ще більше економічну ситуацію на західноукраїнських землях і зокрема у Львові. Жодної можливости вести свою справу не було – все контролювали вищі совєтські владні структури. Ті, хто пробував бунтувати і протестувати, опинялися у тюрмі, про що пише д-р Кость Левицький у статті «15 мільйонів за дротами і тюремними мурами». У цьому плані неймовірно зворушливою є історія двадцятирічної студентки-підпільниці, батька якої, греко-католицького священика, більшовики замордували у в’язниці. Оповідь у подробицях розкриває всі жахіття комуністичного режиму, який довелося витерпіти вольовій дівчині: «Як я це витримала, сама не можу зрозуміти. Може тому, що я виробила собі до моїх сусідів таке почуття, ніби вони взагалі не є людські істоти...». Таких історій були тисячі, але прикро, що безліч із них поринули у небуття.

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Черговий том «Запісаў» є найбільшим за обсягом випуском альманаху в його історії, що сягає майже...
Дмитро Шевчук ・ Травень 2016
Сторіччя від початку Першої світової війни — це нагода замислитися про причини і наслідки цієї...

Розділи рецензій