Гасан Гусейнов. Язык мой – Wrack мой. Хроника от Ромула до Ленинопада

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
87 переглядів

Киев: Laurus, 2017.

Ґасан Ґусейнов продовжує свої дослідження мовних практик пострадянської ідеології, розпочаті у 1990-х роках. Першою книжкою циклу була видана в Гельсинкі 2000 року «Карта нашої Батьківщини: ідеологема між словом і тілом», а найпомітнішою – відносно нещодавні «Нульові на кінчику язика» (2012). Видання під каламбурною назвою «Язык мой – Wrack мой» представляє буквально деконструкцію «мови війни», власне, той дискурсивний стан, який у 2014-му було визначено як «постправду». Титульний каламбур припускає деякі мовні перверсії: завдяки мові ми можемо збрехати, щось приховати, проте мовні механізми налаштовано так, що водночас ми викриваємо себе, проговорюємо те, про що не підозрювали.

Якщо «Нульові…» було побудовано як словник, за абеткою, то нова книжка є «хронікою»: на початку кожної статті вказано дату: від квітня 2012 року, що має назву «Про місце Януковича у харчовому ланцюжку російського прем’єра». Це виглядає глибокою довоєнною історією – «коли Путін був прем’єром». Під епіграфом, «англійською пісенькою» Корнєя Чуковського «Робин Бобин Барабек скушал сорок человек», іде розгорнутий коментар до Путінового вислову про те, як би він з’їв українського президента і прем’єр-міністра. Такий пролог сьогодні прочитується інакше, ніж 2012 року. Фактично маємо справу з реалізованою метафорою і зауважимо: саме такі механізми освоєння політичної реальности з боку мови описує автор цієї книжки.

У «хроніці», яка закінчується в січні 2017 року, слова («меми») з’являються послідовно, принаймні так, як змінювали одна одну події новітньої історії. «Богородице, Путіна прожени», «двушечка», «Pussi Riot» і «список Маґнітського» стають «словами» 2012-го, 2013-й починається з роз’яснення усіляких «фобій» і розширення «репресивного словника», закінчується Майданом та іншими «українізмами», що увійшли тоді до російської мови. Перша стаття 2014 року нагадує про Ґебельса і роз’яснює принципи утворення лайливого слова «пропаґандон». І нарешті з’являється Віктор Клемперер. Йому присвячено статтю, простий сенс якої звучить так: «Чи може погана політика зруйнувати мову?» Відповідь – може. Тут доречна паралель між клемперерівською «Мовою Третього Райху» («Lingua Tertii Imperii») і мовою російської держпропаґанди останніх років, але, здається, загальні дефініції все-таки потребують уточнення. Ґусейнов коментує очевидну аналогію: услід за Клемперером згадує про Солженіцина і книжку Юлія Марґоліна «Подорож у країну зе-ка»: кожен із цих авторів «склав звіт» про «мовні механізми відключення обох мов – російської і німецької – від рефлексії та інтроспекції».

Інакше кажучи, і Клемперер, і Ґусейнов описують не мову в сенсі де Сосюра, тобто не абстрактну систему знаків та їхніх стосунків, і не «соціяльний продукт, що його індивід пасивно реєструє і який не припускає попередньої рефлексії та аналізу (окрім класифікаційного)», а саме мовну практику і мовну поведінку – власне langage. Таке термінологічне уточнення потрібне принаймні тому, що сам Ґусейнов і більшість його читачів у такому контексті говорять про «псування мови», і саме на підставі «арґументу Клемперера» деяка частина українських інтелектуалів сформулювала тезу про «мовну провину», ототожнюючи російську мову з «мовою війни» і називаючи її винятково «мовою путінської Росії».

Уточнюючи дефініції, скажемо, що збірник не є академічним дослідженням, адресація та прагматика статтей досить широка: спочатку вони були медійними колонками та виходили «голосом» на Radio France Internationale. Говорячи про їхній жанр та визначаючи стилістику, автор передмови письменник Андрєй Дмітрієв назвав це «науковістю під прикриттям», де «прикриття» слід розуміти не лише як доступність викладу, а й як численні злободенні «відступи», продиктовані політичним та соціяльним темпераментом науковця.

Так само про класичну «науку під прикриттям» нагадує звернення до читача, яке завершує збірку та править за передмову до покажчика. Ґусейнов розпочинає його з висловлювання Теодора Момзена: «Книжка без покажчика – це не книжка». А сам покажчик розпочинається «стрічкою років» («лентой лет»). Це виглядає не зовсім звично, але вкотре засвідчує, що перед нами «хроніка» і що її автор – «хроніст», сучасник і «спостерігач мови», який водночас перебуває всередині процесу і відступає вбік, відсторонюється, намагається ухопити «дракона за хвіст» і одразу продемонструвати цей «хвіст» читачеві.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Анна Пєшкова ・ Серпень 2018
Підручник доктора філологічних наук Дмитра Цоліна містить історію походження і розвитку арамейської...
Яна Примаченко, Андріана Біла ・ Лютий 2018
Українська мовознавиця, докторка філологічних наук Лариса Масенко розглядає дискурс тоталітаризму у...

Розділи рецензій