Наталія Прокопчук, Максим Буткевич, Юрій Чумак (упоряд.), Вікторії Сюмар (заг. ред.). Як уникати мови ворожнечі

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
228 переглядів

Київ: Інститут масової інформації, 2008.

Толерантне обговорення проблеми ксенофобії та расизму – як мовних і позамовних виявів нетерпимого ставлення до Іншости – досі залишається марґінальним і в українській політиці, і журналістиці, і в суспільстві загалом. Якщо навіть цю тему й порушують в інтелектуальних колах (лівих чи правих), ширшого суспільного резонансу такі вузькогрупові чи міжгрупові обговорення не спричиняють. Суспільну думку в цьому питанні й далі формують головно ЗМІ, а вони нерідко якраз і поширюють етнічні упередження. За таких обставин очевидною є важливість посібника, що призначений насамперед для журналістів, не знайомих із міжнародними стандартами висвітлення проблем міґрації, біженців та пов’язаним із ними поняттям прав людини. Втім, видання, що його за сприяння Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні підготували Наталія Прокопчук, Максим Буткевич і Юрій Чумак за загальної редакції Вікторії Сюмар, стане у пригоді також і соціолінґвістам, правознавцям і культурологам.

Говорячи про «мову ворожнечі» (hate speech), автори мають на думці «некоректні висловлювання на адресу етнічних, конфесійних чи певних соціяльних груп як спільнот і на адресу конкретних людей як представників цих груп. Подібні висловлювання можуть стосуватися групи людей, виокремленої за зовнішньою ознакою (напр., колір шкіри), етнічністю, віросповіданням тощо». Посібник подає це поняття у контексті міжнародних правових актів.

У першому розділі «Расизм і ксенофобія» подано правове означення основних понять і передумови виникнення «мови ворожнечі». Наприкінці розділу підсумовано термінологію та основні поняття – у формі відповідей на запитання, які можуть постати перед журналістами (наприклад: чи може воєнний злочинець бути біженцем?).

У другому розділі «Міґрація та біженці: висвітлення у ЗМІ» проаналізовано окремі приклади расистської риторики. Її характерні прийоми, як-от кваліфікування особи як «підозрілої» чи як «потенційного злочинця» на підставі антропологічних рис, або наклеювання неґативних етнічних «ярликів», можуть бути підпертими апеляцією до зовнішніх авторитетів – статистичних даних, матеріялів інших видань та думок експертів. Автори дають перелік типових помилок, спричинених недбалістю та необережністю журналістів: плутанина у поняттях; невмотивоване розрізнення між «своїми» та «чужими» міґрантами; невдалий вибір тональности та жанру повідомлення; використання яскравих провокативних заголовків та ілюстрацій. Попри вервечку відверто расистських прикладів, дібраних із мовлення українських ЗМІ, кілька важливих моментів залишилися поза увагою авторів. По-перше, не проаналізовано, у яких темах і як часто фігурують біженці та трудові міґранти. По-друге, чиї позиції у повідомленнях на ці теми найчастіше залучають: місцевих адміністрацій? уряду? звичайних людей? По-третє, коли і як часто самих біженців цитують або презентують як мовців, як людей, що висловлюють факти та думки (на ці та низку інших нюансів звертає увагу Тойн ван Дейк у розвідці «Опосередковуючи расизм: Роль медій у відтворенні расизму»). І нарешті, які ще риторичні стратегії застосовують, аби «затемнити» чи здискредитувати образ біженця. Тобто варто ретельно дослідити український медійний простір і систематично проаналізувати засвідчені огріхи на ґрунті расизму (тим паче, що методологія дискурсивного вивчення медій, яка інтенсивно розвивається у світі, починаючи від Роджера Фовлера і завершуючи Норманом Ферклом, дозволяє це зробити). І тоді перелік рекомендацій для журналістів був би повнішим. Однак ця копітка праця, очевидно, впаде на плечі новому поколінню філологів.

Третій, і останній, розділ посібника присвячено розглядові прав людини у світі і в Україні. Окрему увагу приділено правам міґрантів, біженців і національних меншин. Просто й доступно розтлумачено норми міжнародного та вітчизняного права, докладно розписано реальні проблеми, з якими стикаються біженці в Україні.

Особливу користь для журналістів становлять додатки з рекомендаціями Британської організації МедіяВайз щодо висвітлення питань біженців і міґрантів і переліком організацій, куди можна звернутися по додаткову інформацію та коментарі щодо питань міґрантів і біженців. Завершується книжка рекомендаціями «Як не писати…», грунтованими на конкретних прикладах з українських ЗМІ, зокрема випадках медійного транслювання безвідповідальних висловлювань політиків.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Листопад 2017
Збірку есеїв, блоґів, авторських колонок російсько-американського філолога та культуролога,...
Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Опитані досить відверті в проговорюванні минулого, однак вони цензурують себе, коли йдеться про...

Розділи рецензій