Упорядниці Віра Балдинюк, Анна Погрібна . Як писати про культуру?

Березень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
358 переглядів

Київ: CSM, 2015.

У виданні зібрано статті лекторів другого семінару культурної критики і репортажу «Культура 3.0». За словами авторки передмови Віри Балдинюк, ідея книжки полягає в тому, щоб «показати найважливіші зрізи культурної сфери», про які варто говорити журналістам і редакторам. Збірник декларує присутність в українському медійному полі такого напрямку, як культурна критика чи журналістика; прописує деякі нові напрямки, на які варто звернути увагу, пишучи про культуру, як-от креативна економіка; створює єдине поле смислів щодо ролі критика, особливостей його роботи в сучасних умовах в Україні; може слугувати порадником із написання текстів про культуру.

Розділи «Культура і політика» та «Культура і економіка» наголошують увагу до політичного в широкому розумінні й потребі усвідомлювати, що культурна сфера є складовою частиною ширшої системи. У розділах «Критика сучасної культури» і «Створення культурного продукту» знайдемо тексти, автори яких діляться власним досвідом роботи в культурній критиці та у царині виробництва культурного продукту.

У «Культурі і політиці» розглянуто ситуацію з культурною політикою після Майдану (Дар’я Бадьор, Катерина Ботанова), сучасні тенденції в українських і білоруських медіях. Зокрема, йдеться про «цензурування складности», «тунельне мислення» і відсутність дискурсу про майбутнє (Леонід Швець), природу культурної травми і роль медій в її трансляції чи лікуванні (Алєксєй Браточкін). Про два підходи до культурної критики — критику естетичну і політичну — пише Марія Тетерюк, а Оксана Форостина зосереджується на загальному підході до писання про культуру — «смирення, а не снобізм».

Частину «Культура і економіка» відкриває текст лекції Сюзани Скалскої про загальні риси «нової економіки» і виклики для суспільства у зв’язку з технологічними інноваціями. Ірина Соловей наводить десять пунктів про зміни в суспільстві та їх зв’язок зі змінами міст: розвиток волонтерства, колективне фінансування проєктів, самоорганізовані ініціятиви, потреба перейти від управління містами на основі ідеологій до управління на основі даних і учасницького планування. Володимир Воробей говорить про творчі індустрії в Україні як «пружину, яка ще не задіяна»: у сфері культури працюють ті ж економічні механізми, що й у бізнесі, а українському культурному сектору варто усвідомити, що він є джерелом зайнятости і здатен робити внесок у ВВП держави. Так само й медії мають розглядати культурний чи креативний сектор «з точки зору бізнес-моделей» і внеску в економічний розвиток (Микола Скиба). Завершує розділ стаття Юрія Рибачука, присвячена рамкам державного фінансування і принципам бюджету Міністерства культури, законотворчим ініціятивам культурної сфери та діяльності Міністерства в напрямку підтримки митців і менеджерів культури.

Розділ «Критика сучасної культури» містить теоретичні статті про роль критика, практичні поради, «як написати статтю, що доживе до завтрашнього ранку» (Михайло Крігель) та історії з власного досвіду (Юрій Володарський, Андрій Бондар). Віра Балдинюк, розвиваючи тему Леоніда Швеця, пише про культурну критику як емансипативну практику, звернену в майбутнє. Її аналіз підходів українських медій до висвітлення культури, міркування про роль критика перегукуються з текстом Ірини Чужинової. Чужинова розглядає проблеми театральної критики з перспективи ситуації в медіях і закостенілости самих театрів. Критика сьогодні найчастіше сприймають як порадника чи інформатора, пише авторка, а не носія суб’єктивности, що ґрунтується на глибокому знанні предмета (Ольга Балашова). Суб’єктивність для Балашової цінна, оскільки саме вона може зацікавити читача через багато десятиліть. Сергія Васильєва непокоять мережеві тенденції та їхній вплив на критику — зрівнювання поглядів і загальне схвалення в соцмережах як критерій роботи критика. Завен Баблоян аналізує «публічне мислення» в інтернеті: жорсткість інформаційного простору, його надмірність, визначені сюжети, особливості російської пропаґанди, самоіронію як захист від критики. У цій ситуації, на його думку, інтелектуалам краще обирати висловлювання, що їх Баблоян характеризує як «тези-милиці»: вони дають нагоду визирнути «з-за невротичних захисних конструкцій», змінюючи ракурс.

У частині «Створення культурного продукту» Іван Козленко говорить про потребу для Національного центру Олександра Довженка, як і будь-якої інституції родом із Радянського Союзу, переусвідомити себе; Микола Шейко і Мар’яна Савка — про відхід від радянських моделей у книговиданні, коли видавець займається лише «народженням» книжки; Юлія Ваганова — про музей як інституцію, що моделює теперішнє і майбутнє, виробляє смисли, а не консервує минуле. Темою тексту Павла Гудімова, що перегукується із уже згаданою статтею Ірини Чужинової, є налагодження комунікації між медіями та культурними інституціями.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олександр Боронь ・ Серпень 2018
Дослідження вповні відкриває багатство книжкової колекції НБУВ, удоступнюючи відповідну інформацію...
Оксана Купер ・ Червень 2018
Це передусім книжка з психології особистости, тому за один із прийомів автор часто використовує...

Розділи рецензій