Ростислав Семків. Як читати класиків

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
99 переглядів

Київ: Pabulum, 2018.

За два роки після виходу «Як писали класики» (див. ч. 3–4 «Критики» за 2017 рік) з’явилася книжка цього ж автора «Як читати класиків». Видання є своєрідною інструкцією до прочитання класичної літератури і, на відміну від попереднього, яке зосереджується на сімох відібраних класичних письменниках, претендує на (все)охопність — розповідає, як приступитися до найважливіших класичних текстів. Деякі твори осмислено на декількох сторінках — з історіями про авторів та читацькими реакціями; деякі лише згадано або поміщено у прикінцевий список «200+ сильних книг», в основу якого ліг перелік Гаролда Блума (однак враховано рекомендації й інших літературознавців). Книжку структуровано відповідно до авторської класифікації класичної літератури за п’ятьма рівнями складности.

Утім, спершу йдеться про призначення самого предмета розгляду: читання. Ба більше, амбітного задуму подужати класику. Про читання Семків пише як про нагоду мандрувати в часі, відриватися від зовнішнього і брати участь у тисячолітньому діялозі, який в іншому разі відбуватиметься без нас. Зазначає, як зорганізувати процес читання, радить не боятися відкладати погані книжки і не перейматися непрочитаним: просто постійно щось читати. Якщо ж напосісти на все одразу, це навряд чи дасть результат (згадаймо шкільну програму з літератури); натомість спершу варто ознайомитися із «механікою» простіших літературних «винаходів», які лягли в основу складніших, і зрозуміти, за яким принципом стався «літературний поворот» — ускладнення і зміна функцій твору. Тоді можна уникнути несприйняття тексту через його несвоєчасне прочитання — нерозуміння, із чого визріла така література. Аби зрозуміти Франца Кафку, Марселя Пруста, Вірджинію Вулф і Джеймса Джойса (до цієї четвірки Семків кількаразово звертається як до горизонту читацьких прагнень), потрібно пройти нижчі рівні. Тут не про зневагу до простіших жанрів — просто кожен із них має своє призначення.

Про літературу різних рівнів Семків говорить із переспективи її «використання» (як у інструкції): що було на думці у письменника? які читачеві прагнення сповнює твір? До найпростішого, першого рівня легкого сюжетного тексту Семків відносить три жанри: авантюри (такі, як «Три мушкетери») читаємо, бо хочемо пригод, мелодрами («Джейн Ейр», «Памела») — бо прагнемо утопічного світу, у центрі якого — всепереможна любов, а комедії («Троє у човні») — бо сміх виникає, коли ми в безпеці, а книжка дає можливість спостерігати напружені ситуації — ще й із ґарантією, що вони добре завершаться, — із незагрозливої відстані. Ці книжки не чинять інтелектуального спротиву, тому добре починати читацьку мандрівку з них. Тут можна безпечно увійти і покинути сюжет. Натомість у творах другого рівня — інтенсивного сюжетного тексту — бути відстороненим під час читання чи цілком виринути з історії потому неможливо. Тут уже не авантюра, а жах, який заторкує наші потаємні страхи і який переживаємо майже через катарсис. Тому ці книжки (як у По) часом нестерпно читати без відкладання; утопія тут не мелодрама, а сакральний світ, що його створив автор (як у Толкіна чи Роулінґ), який насправді пропонує нову релігію для зневіреного людства і багатьом здається привабливою реальністю (згадаймо лише, скільки дітей чекали листа з Гоґвортса). Сюди також належать антиутопії, постапокаліптичні й науково-фантастичні книжки, які мають не менш потужний вплив, бо описують потенційно реальне, що може відбутися з нами; ми екстраполюємо ці досвіди й стаємо своєрідно вписаними у тло книжки. Як і у детективі — останньому з чотирьох підвидів, де читач змагається із героями й автором у розгадуванні загадки.

Третій рівень — реалізм — це вже не так цікаві, як важливі проблемні тексти, якими рясніє шкільна програма з літератури. Семків багато пише про її реформування. Переконує: діти до цих книжок не доросли, тому просто їх не сприймуть (як не погодитися, що попередні два рівні краще підуть школярам, ніж цей: всі любили «Робінзона» більше за «Хіба ревуть воли»). А класика на уроках літератури має бути не засобом, а метою. Та якщо попередні рівні пройдено, ці довгі й повні описів романи варто читати, і Семків пояснює навіщо: вони занурюють нас у світ певної епохи, а це і є одним із найзначніших завдань літератури. На цьому рівні (часто це історичний роман) для автора неабияк важлива точність. Читаємо у розділі про магічний реалізм і твори барока, а під кінець переходимо до четвертого рівня — експериментальної літератури, яка зародилася на тлі паризької студентської революції 1968 року та втрати властивого повоєнному світові метанаративу: ані суспільний поступ, ані особистість більше не стоять у центрі. Тож автори антироману, театру абсурду та літератури бітників не спонукають до висновків — висновки залишено на самого читача. Така антилітература — у як-не-як літературному втіленні — оголила скелет літературної будови, а затія пройти французьким антироманом, який не має конфлікту, але повниться описами предметів, запросто може звабити безстрашного читача.

Частина про експериментальний жанр уперше перериває одновимірну поступальність розвитку літературного механізму — на п’ятому рівні надважкого читання автор повертається на пів століття назад, до модерністів, які відштовхувалися від реалізму і здійснили революцію ірраціонального, доповнивши літературу новим виміром. Кафка збагатив світ іншим баченням простору; Джойс, Пруст і Вулф переосмислили людську свідомість як потік, а не логічну порядковість. Ця література найдосконаліша, бо доповнена виміром невпорядкованого потоку людської свідомости — ще й у витонченій художній формі. Згаданій четвірці Семків приділяє чимало уваги, зокрема описуючи, з чого починати і у якому темпі читати кожного, але йдеться у розділі також про Ґюстава Флобера, Томаса Мана та українських модерністів.

Здавалося б, завдання книжки виконано: Семків розповів про авторів, до яких закликав прагнути у попередніх розділах. Утім, лінія розвитку вдруге завертає наперекір очікуванням, і п’ятий рівень завершують постмодерністи. Якщо модернізм — це високий інтелектуальний стиль, то постмодерністи змішують складне з буденним. Ці тексти можна читати двояко — поверхнево і глибоко, і у центрі тут не цікава історія, не проблема, експеримент чи індивідуальний світ автора, а власне текст, який не слід сприймати надто серйозно.

У послідовності рівнів проступає певна історична хронологія, але тут як із винаходами: навіть якщо якийсь із них у певний час набуває особливого поширення і розвитку, щось схоже цілком могло бути придумано і до того; або навпаки — у часи складніших механізмів продовжують писати твори за давнішими зразками. Тому Данте у Семківа — це четвертий рівень, а «50 відтінків сірого» — перший. Ні, про цю книжку Семків не говорить як про класику, лише побіжно зіставляє її із Ричардсоновою «Памелою», а цікавих зіставлень, покликів, авторської прямоти читачеві не забракне. До того ж книжка містить цікаві таблички, де автор зіставляє рівні з літературними стилями та жанрами. Коли з механізмами літератури ознайомилися, залишилося розглянути нюанси їхнього застосування. У прикінцевому розділі Семків знову говорить про читання, вузько про техніки: темп, конспектування, підкреслення та позначення, читацькі щоденники та інтер’єр бібліотеки. Присвячено книжку письменникові, викладачеві Києво-Могилянської академії і наставнику Семківа Сергію Іванюку, який минулого року відійшов до вічности.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Розділи рецензій