Ирина Малышко. Война маленького человека

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
423 переглядів

Харьков: Фолио, 2016.

Автобіографічну оповідь написано за гарячими слідами поточної війни. Ірина Малишко, яка тепер мешкає у Києві, — авторка з фаховою філософською освітою, публіцистичним талантом і сумнівним щастям очевидця. Читання книжки можна було б назвати легким (якщо говорити про стиль, що є виразно публіцистичним і навіть почасти несе на собі відбиток дедалі поширенішої в сучасній документальній прозі фейсбук-стилістики), якби не зміст. Індивідуальну історію індивідуального поневіряння помножено на мільйон. Однак, попри назву й тематику, — це не «книжка про війну», а книжка про сум’яття, пошук, втрату дому та повернення до себе. Це твір про ідентичність, пошук власного «Я». Гнітюча тінь війни, моторошно присутня в кожному пасажі, не поглинає всієї аври твору, описи зустрічей, конфліктів, вражень оприявнюють обриси минулого і теперішнього із людськими радощами, бідами, вірою та розчаруванням. Авторка не претендує ні на однозначну об’єктивність (вона щира, а часом безжальна в оцінках), ні на послідовність, ні на всеохопність фактів. «Війна маленької людини» — спроба вийти із внутрішньої емоційної напруги в бік поетапного осмислення трагедії, яка ще довго впливатиме на Україну та Европу.

Як і всім творам, що осмислюють втрату, книжці Малишко властиве певне ностальгійне ідеалізування довоєнного Донецька. Часом зі сторінок постає не реальне місто, а простір «класично щасливого дитинства», ґвалтовно переораний вибухами і перетворений із дому на в’язницю. Про власне коріння авторка замислилася лише завдяки втраті: про козацьку стихію своїх предків, про українсько-елінське походження корінної мешканки Донбасу. Старі світлини та родинні бесіди дають відчуття безповоротно втраченого, а почасти ніколи не знаного минулого. Гнана хуртовиною війни в різні куточки країни: Харків, Київ, Львів, — вона не лише відкриває для себе багатоманітну, подекуди суперечливу палітру української дійсности, надихаючись Дніпром, розпізнаючи надмірну присутність радянського в Запоріжжі або ж безсило стикаючись у різних містах із упередженнями щодо вимушених переселенців, а й глибше розуміє трагізм історичного моменту. Моменту, що стосується не лише Донбасу, а й усієї України, не лише війни, а й миру, не лише смерти, а й тлінного, понурого, але такого жаданого життя.

Книжку сповнено літературних та мистецьких ремінісценцій, однак їм бракує власне українського контексту. Авторка то зіставляє свої відчуття з відчуттями героїв Міхаіла Булґакова, то цитує Осіпа Мандельштама. Російськомовна (і значною мірою російськокультурна) інтеліґентка з десятилітнім стажем викладання у Москві підкреслює інсценований характер «донецької республіки», вказує на пряме втручання росіян у її створення та нагнітання українофобної істерії (зокрема, з болем згадує розчарування глибоко віруючої тітки словами священика Московського патріярхату, який виправдовував кремлівське вторгнення) напередодні інтервенції, що не останньою чергою стала можлива через звичайнісіньку інертність місцевих корумпованих органів влади та міліції. Їй боляче визнавати роль місцевого населення — і еліти, і люмпенізованих елементів — у тих процесах, до яких вона ставиться з неприхованим презирством та виправданим страхом. Російська культура залишається джерелом леґітимности й санкціонованости почуттів у книжці, що подекуди звужує фокус, але ще виразніше унаочнює стан, який передував війні. Стан цілковитого відчуження, стан відмежованого «острова» (у книжці вільну частину країни Малишко ніби ненароком називає «материковою Україною»).

Замкнена колом вузького прошарку пострадянської інтеліґенції, авторка висловлює відчуття розчарування та власного безсилля на тлі катастрофи, яка насувається, а карикатурні описи інтелектуального істеблішменту в Києві є безапеляційним вироком цій спільноті в її неспроможності творити якісну смислову альтернативу ізоляціоністській ненависницькій ідеології «російської весни», яка склала фундамент «ДНР/ЛНР». Звісно, окремі тези дуже суб’єктивні, а з погляду актуальної ситуації навіть хибні (скажімо, коли авторка ставить під сумнів твердження одного зі своїх співрозмовників про ізоляціоністський спосіб життя мешканців Донбасу, що здається їй неправдоподібним, але що підтверджено соціологічними дослідженнями). Однак ця книжка лише готує ґрунт для глибшого осмислення того, що нині відбувається на сході України, і, безсумнівно, буде цікава читачам, які прагнуть пізнати автентичний погляд, та дослідникам, які могли би використати її для попереднього «занурення в тему».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Стахівська ・ Квітень 2018
«Осляче поріддя» – це прізвисько героїні, що його їй дала мати, досить ексцентрична жінка, яка «...

Розділи рецензій