Славенка Дракуліч. Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
268 переглядів

Переклад з англійської Роксоляни Свято
Київ: Комора, 2018.

Легко бути мудрим заднім числом. Це слова з книжки хорватсько-шведської журналістки, есеїстки та письменниці Славенки Дракуліч про військових злочинців із лави підсудних Міжнародного кримінального суду в Гаазі та війну 1990-х років у колишній Юґославії. Вперше книжка вийшла англійською 2003 року в Лондоні, і формально вона є завершальною частиною «трилогії» авторки про війну на Балканах (українською наразі тільки цю і маємо).

Її назві Дракуліч «завдячує» фразі з книжки «Банальність зла» Ганни Арендт, яку подає також як епіграф. Це не єдина книжка, до якої звертається авторка. Письменниця згадує в тексті «Ефект Люцифера» Філіпа Зимбардо, автора Стенфордського тюремного експерименту; а в одному з інтерв’ю навіть розповідає, що спиралася на дослідження американського професора історії Кристофера Бравнінґа про злочини німецьких добровольців під час Другої світової війни.

Книжка передусім про пересічних людей і війну. Так авторка називає передмову до українського видання, написану в березні 2018 року. Дракуліч наголошує, що «суди над воєнними злочинцями важливі не так через мертвих, як заради живих». У книжці не знайдемо докладного опису судових засідань чи юридичної казуїстики кожної справи. Авторка дошукується того, хто є, ким були раніше і ким стали потім ці люди, що в один момент «перемкнулися на бік зла». Це документальна історія, й епізоди війни на Балканах тут змальовано в чотирьох вимірах: персональному – з портретами особистостей злочинців; суспільному – як суспільство у різний спосіб реаґує на події; правовому – обставини кожної справи, що спричинила злочин, і Міжнародний трибунал як спосіб покарати винних; психологічному – як спроба на конкретних життєвих прикладах краще пізнати людську психіку.

Не всі імена героїв книжки знайомі українському читачеві, але їхні образи врізаються в пам’ять, як мозаїка. Безробітний Мірко Норац із родини священика, з досвідом роботи офіціянтом став солдатом у віці 23 років і брав участь у різанині в Ґоспічі. Норац – наймолодший генерал Хорватської армії в 1990-х, а вже на початку 2000-х його буде засуджено за військові злочини.

Мілан Левар, що живе в Ґоспічі і є свідком подій, згодом стане першим, хто публічно говоритиме про них у медіях. За свідчення на Трибуналі, зокрема проти Нораца, його вб’ють із помсти. Ветерани ж вийдуть на 75-тисячний протест проти арешту їхніх «героїв». Бо як можна спочатку нагороджувати орденами та привілеями, а потім раптом запідозрити у воєнних злочинах? Дракуліч описує, як розділялася суспільна думка на «за» і «проти», коли постає питання про взяття під варту того ж Нораца, як чинився тиск на свідків та як узагалі відбувалися судові процеси на території країн екс-Юґославії. «Трибунал створили, бо колишні юґославські держави чи то не могли, чи то не хотіли розглядати у судовому порядку справи своїх воєнних злочинців», – констатує авторка. Пропаґанда переконала шанувати героїв, додає вона. Описаний випадок – це лише один елемент із сукупности подій і злочинів, які авторка намагається дослідити. Були ще геноцид у Сребреніці, страти без судового слідства, масові зґвалтування боснійських мусульманок тощо.

Іще один епізод цієї історії – постать Ратко Младіча. Кремезний чоловік, який протягом трьох років тримав у облозі Сараєво, зі своїми дорослими дітьми грає вдома в морський бій. Згодом він п’ятнадцять років переховується від суду та слідства і лише 2017 року отримає вирок – довічне ув’язнення.

Злочини проти людяности, воєнні злочини, геноцид – за такими кваліфікаціями засуджено більшість екс-юґославських злочинців по всі сторони конфлікту. Але, що важливо, не всіх буде покарано, бо десь забракне доказів, а когось виправдають.

А якою людиною ви уявляєте диктатора Мілошевіча? Читача, певно, здивує, що він вільно розмовляє англійською, має велике кохання з дружиною Мірою Марковіч (цій постаті присвячено окремий розділ). Мілошевіч на Трибуналі відмовляється від адвоката, захищає себе сам і заперечує будь-які провини зі свого боку. Сама ж пані Марковіч, якщо судити з опису, який їй дає авторка, має екстраваґантну натуру, носить старомодні зачіску і одяг, банти у волосі та є професоркою в університеті.

Іще один герой, якого не можна оминути, – це авторка та її сім’я. Дракуліч – дочка генерала армії Тіто і працівниці державного комуністичного апарату – стала журналісткою, яка критикує комунізм, пише про війну, фемінізм, біографії відомих жінок тощо. Cвого часу через звинувачення в «недостатньому патріотизмі» вона еміґрувала до Швеції. Між рядків письменниця описує власну сімейну історію, життя попередніх поколінь, «коли залишається пам’ять, а не історія», і відкривається читачеві, чому вирішила взятися за тему війни, вини та відповідальности. Вона декілька місяців відвідує судові засідання в Гаазі, спостерігаючи за, здається, звичайними людьми, які в певному місці й у певний час стають жорстокими злочинцями. Важливо в такому випадку, з позиції Дракуліч, дізнатися правду.

У фіналі книжки йдеться про те, як воєнні злочинці мирно співіснують в одному приміщенні Схевенінґенського табору утримання, очікуючи на вироки. Це як екс-Юґославія у мініятюрі, іронізує авторка. Там немає ненависти, різних політичних поглядів чи дискусій. Тепер ці люди мають спільний простір, одну мову для спілкування та однакові гастрономічні смаки… І тут напрошується запитання: чому ж сталася війна, якщо до того багатонаціональна Юґославія жила в мирі?

Якоїсь миті мені здалося, що для опису 1990-х років дуже пасувало б означення «темні віки Центрально-Східної Европи». Якщо в пам’яті українців це десятиліття асоціюється з економічними негараздами після розпаду СРСР, то для мешканців Балкан – це період націоналізму та війни, внаслідок якої ще одна велика країна припинила існування. Звісно, юґославська й українська ситуації відрізняються. І, мабуть, тому для мене ця книжка не про психологію зла, історії катів та їхніх жертв, а більше про те, наскільки електризується суспільство, коли слова та ідеологію використовують як зброю.

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Вадим Мірошниченко ・ Серпень 2018
Книжка складається умовно з трьох частин: твори Шарля Бодлєра: «Паризький сплін» (малі вірші в...
Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Більшість історій розповідають про власників бізнесу, заняття яких прижилися на новому ґрунті, або...

Розділи рецензій