Іван Павло II, Любомир Гузар, Володимир Ющак.... Волинь: дві пам’яті

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
123 переглядів

Київ; Варшава: Дух і Літера, Об’єднання українців у Польщі, 2009.

Добірку із 30 різножанрових публікацій (статтей, інтерв’ю, листів) на тему українсько-польського конфлікту на Волині 1943–1944 років, надрукованих у варшавському виданні «Gazeta wyborcza» упродовж 1995–2008 років, переклав для цього видання Володимир Павлів. Серед авторів – Іван Павло II, Любомир Гузар, Володимир Ющак, Богдан Осадчук, Віктор Ющенко, Яцек Куронь, Мирослав Маринович, Ґжеґош Мотика, Ярослав Грицак та інші польські й українські історики, публіцисти, церковні ієрархи та політики. Книжку відкривають передмови Мирослава Поповича, Адама Міхніка та Марціна Войцеховського, а завершує «Календар українськопольських стосунків у XX і XXI ст.».

«Волинська різанина» стала наслідком узаємодії кількох історичних чинників, тому, намагаючись її пояснити, ми, каже Мирослав Попович, мимоволі розсуваємо часові рамки події, пригадуючи і «пацифікацію» українців у передвоєнній Речі Посполитій, і повоєнну акцію «Вісла» у ПНР. Втім, Ришард Тожецький бачить витоки конфлікту поляків та українців іще у XVII столітті, а можливість досягти згоди у міжвоєнний період порівнює із розв’язанням квадратури кола – тим більше, що з польськоукраїнського протистояння завжди мала вигоду третя сторона. Проте, наголошує Ярослав Дашкевич, хоч би які провини польської сторони часів Другої світової війни пригадували українці – від співпраці Армії Крайової із совєтськими партизанами до погромів українських сіл і винищення української інтеліґенції на Холмщині, – терор загонів Української повстанської армії проти польського цивільного населення «заслуговуєна суворе і безоглядне засудження».

Назва збірки перегукується з Міхніковою думкою щодо двох пам’ятей про волинську трагедію: поляки пам’ятають її як фраґмент боротьби за цілісність Речі Посполитої, українці – як частину змагань за незалежність України. Звісно, каже Яцек Куронь, людей не можна позбавляти пам’яті, і так само не можна примушувати їх до покути. Тож примирення цих двох (таких відмінних!) пам’ятей можливе не через узгодження образу минулого, а через каяття за відомою формулою «Пробачаємо і просимо пробачення». Йдеться про діялог щодо вироблення такого бачення спільної історії, яке братиме до уваги різні погляди й визнаватиме, приміром, право поляків шанувати вояків АК так само, як і право українців шанувати вояків УПА.

Адам Міхнік у передмові нагадує слова Вацлава Гавела: «Історію не можна повернути назад, але можна сказати про неї правду». «Ця правда, – продовжує думку Мирослав Попович, – приємна вона чи ні, і є тим способом, яким ми здійснюємо суд над історією і над собою ».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Андрій Блануца ・ Червень 2017
Представлені в збірнику дослідження стосуються історичної політики, здійснюваної в країнах...
Андрій Блануца ・ Березень 2017
У праці білоруського литуаніста Аляксандра Груші розглянуто формування писемної культури Великого...

Розділи рецензій