Укладач Вахтанг Кіпіані. Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому XX столітті

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
234 переглядів

Харків: Vivat, 2017.

У передмові до книжки, до якої ввійшли тексти авторів «Історичної правди», упорядник Вахтанг Кіпіані нагадує, що на польську буцімто історичну кінострічку «Волинь» в Україні не знайшлося гідної відповіді. Адже польський жвавий науковий інтерес та величезні книжкові тиражі на цю тему непропорційні до мізерних українських. Відтак мета видання — ознайомити українську авдиторію з історичними та історіографічними підвалинами українсько-польського конфлікту історичної пам’яті, але — увага! — не задля відповіді «своєю правдою», як може ввести в оману назва книжки, а для діялогу й порозуміння.

Добірка статтей доволі гетерогенна. Десь половина текстів — історичні, присвячені епізодам минулого; інша половина — історіографічні, які стосуються трактувань минулого у сучасності і їхніх впливів. Почнімо з перших, історичних.

Частина таких текстів оповідає про спроби порозуміння минулого сторіччя, які здійснювалися в публіцистиці польських консерваторів, помітні в поглядах Євгена Сверстюка, Василя Стуса чи польському політично-літературному часописі другої половини ХХ століття «Культура». Ідеться і про причини непорозуміння, які знаходимо в аналізах поглядів Грушевського чи діяльности УПА. Але є й низка статтей із повідомленнями «Польща шкодила Україні» або ж «Україна допомагала Польщі». Це тексти про неґативну роль поляків: в окупації Західної України, акції «Вісла», контррозвідувальній діяльності проти ОУН, а також позитивну українців: у «Диві на Віслі», діяльності УПА. То що ж, одні історичні статті спонукають до порозуміння, а інші, навпаки, призводять до поляризації?

Згодом стає зрозуміло, що ця поліфонічність є цілісним повідомленням, хай і двобоким: стимулювання українців в історичних питаннях до порозуміння з іншими, а також розуміння себе. До самокритики, але й самоповаги, бо без першої діялог перетворюється на «війну правд», а без другої — на безпринципні поступки іншій стороні. Але, аби вловити це повідомлення, треба прочитати книжку до кінця.

Сприйняттю дещо перешкоджає строката структура, вибудувана за хронологічним принципом. Відповідно, «історіографічні тексти», себто про сьогоденні «війни правд» і спроби порозуміння, подано переважно в другій половині видання. Хоча насамперед вони проблематизують тему книжки. А історичні статті, що розпочинають обговорення, цінні радше як додаткові арґументи в діялозі, до якого закликає упорядник.

З «історіографічних» текстів черпаємо авторські переосмислення українсько-польської суперечки. Деякі автори, зокрема Сергій Рябенко та Володимир В’ятрович, обґрунтовують неавтентичність «Наказу про винищення поляків», на який покликаються науковці — прихильники погляду на волинські події як на геноцид і який, як доводить Рябенко, було сфальсифіковано. Андрій Козицький теоретично осмислює «геноцид» і доводить, що така назва Волинської трагедії некоректна, адже в українців не було своєї держави і дії повстанців було втаємничено. Козицький натякає на позицію «антиколоніяльної боротьби» українських виступів, а Остап Кривдик послідовно доводить її. Інші автори розмірковують про етнічні чистки, вважаючи це формулювання прийнятним у певних контекстах, але не більше. На дещо гостру дискусію поглядів В’ятрович — Портников — Мотика — Грицак натрапляємо у трьох останніх статтях. Та й тут не без запрошень до порозуміння. До діялогу замість пошуку «ефемерних правд» закликає Юрій Рудницький. А Боґуміла Бердиховська говорить про міждержавне миролюбство з польської позиції.

Між іншим довідуємося про назрівання нинішньої польсько-української суперечки: польська толерантність до молодої держави, українська бездіяльність, польська радикалізація. Висновуємо, що українська сторона відповідальна за невстановлення діялогу з Польщею тривалою байдужістю до тем історичної пам’яті. Але бачимо, що до конфлікту доклалися й польські імперські, мононаціональні звички та «комплекс жертви». Зрештою, і конфлікт, і діялог неможливі без двох сторін. Мимоволі з’являються міркування, що не лише українцям годилося б уважніше стежити за польським науковим дискурсом і що деякі статті цієї книжки варто було би перекласти польською. Від внутрішньодержавних обговорень порозуміння між народами сподіватися годі.

Більшість текстів розділу «Постаті» розгортаються довкола однієї особистости — редактора часопису «Культура» Єжи Ґедройця, який заслуговує більшої уваги і в структурі книжки, і в сучасній політичній та науковій дискусії. Із текстів Юрія Шаповала, Мирослава Поповича та Ярослава Грицака довідуємося про колосальний вплив цієї людини та її оточення, зокрема «зв’язкового» в Україні Богдана Осадчука, на польсько-українське порозуміння, до якого їхній приклад і тепер може закликати обидва народи.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій