Віталій Жежера, Ольга Гембік. Відкладене літо / Жінкам ніззя

Квітень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
429 переглядів

Київ: Нора-Друк, 2016.

Есеї, що увійшли до книжки двох публіцистів, настроєво доволі різняться, хоча їхній формат уніфіковано (всі тексти написано як колонки впродовж 2011–2016  років для «Газети по-українськи»). Віталій Жежера переважно згадує. Авра його текстів чимось суголосна прозі Нечуя, її так само пронизано докладними описами природи й нерідко зворушливим селянським колоритом, за яким проглядає цілком драматичне тло. Типовий життєпис його покоління: рідна стріха, армія, спогади про неї, життя у великому місті. В есеях є частка смутку, водночас це не ностальгійна книжка, а така, що відпускає минуле. У тексті «Той, хто це бачив» автор заворожено згадує колорит і метафорику архаїчної говірки своєї бабусі. Він підсумовує: так говорити про чорта може лише той, хто був свідком його присутности. Водночас сама мова його текстів інша — міський суржик і русизми у плині роздумів свідчать про втрачене, як у розмові двох братів у тексті «Між своїми» — досвід мільйонів, який вражає, сконцентрований у півтори тисячі знаків.

Не менш іронічна за Жежеру, однак значно спонтанніша, Ольга Гембік захоплена плином поточного: безглузді бесіди в соціяльних мережах, спальні райони, дивакуваті сусіди, жебраки, незабутні поїздки українськими потягами й автобусами, туристи і багато вражень із закордонних мандрівок — це письмо людини молодої, часом втомленої, проте завжди зануреної в життя, як часто говорять про тих, хто воліє менше згадувати й більше спостерігати. Авторка, вочевидь, здебільшого поспішає. Цей поспіх ледь вловимою інтонацією відчутно у її текстах. Гембік позначає важливі теми, однак щось значно вагоміше залишається в підтексті, і розгадування перетворюється на гру з читачем. Пояснювати деталі ніколи, бо ось дзвінок у двері — і час приймати сантехніка. Перервана оповідь раптово й вимушено повертає нас до реальности, з якої вона народилася. Але це не народження Венери з ніжної морської піни, а щось подібне до відчуття, що виникає з поворотом ключа в замку в есеї «Коля із СІЗО» чи тихих офісних розмов зі «Світлофора». І все одно — це відчуття доволі тепле й близьке, що робить із авторської спостережливости спосіб дружньо заохотити читача.

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Світлана Ославська ・ Березень 2016
До збірника статтей Анатолія Дністрового ввійшли тексти, написані у 2007–2015 роках. Автора...

Розділи рецензій