Ірина Ходак, Юлія Полякова, Валерій Старков.... Від України до УРСР: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції до 80-річчя перенесення столиці радянської України до міста Києва

Лютий 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
258 переглядів

Київ: Інститут історії України НАН України, 2015.

До 80-річного ювілею від дати перенесення столиці радянської України з Харкова до Києва з’явився збірник статтей, який є результатом спільної наукової конференції Інституту історії України з Музеєм історії міста Києва, проведеної 2014 року.

У п’яти розділах збірника підібрано за тематикою авторські дослідження на основі нововведених документів, пов’язаних із ювілейною датою. У першій частині «Дві столиці» історики зосереджуються на питаннях функціонування органів влади у столичних центрах радянської України. Олександр Кучерук пише про Київ як столицю Української Народної Республіки, а Геннадій Єфіменко — як про першу столицю радянської України. Києвознавець Леонід Мачулін уважає, що перенесення столиці було приготуванням радянської влади до політики великого терору. Владислав Кульчицький звертається до проблеми встановлення дати й умов перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва як наслідку сталінської політики «українізації», а Олена Буняк описує приготування (від січня 1934 року) та процес урочистого переїзду столиці влітку 1934 року.

Матеріяли наступних розділів висвітлюють різні аспекти історії Києва у міжвоєнний період. У розділі «Міжвоєнний Київ у долях його мешканців» науковці виводять на авансцену історії досі невідомі імена або відкривають нові дані із життя вже відомих діячів історії України 1920–1930-х років. Ярослав Файзулін описує участь поета Григорія Чупринки в київському антибільшовицькому підпіллі 1921 року, а Галина Саранча повідомляє про трагічну долю письменниці Докії Гуменної, чию творчість більшовицький режим заборонив. Олександр Іщук спільно з Наталією Ніколаєвою повертають в історію мовознавця Наума Аркадійовича Кагановича, репресованого 1937 року. Наступні статті рубрики проливають світло на механізми масових репресій у Києві у 1934–1937 роках серед колишніх діячів та прихильників УНР (Олег Бажан), творчої інтеліґенції (Оксана Юркова) та військових, розстріляних у Биківні (Дмитро Романчук).

У частині «Культурне життя міжвоєнного Києва» Ірина Ходак висвітлює особливості діяльности науково-дослідної катедри мистецтвознавства упродовж 1922–1930 років при Вищому (від 1926 року — Київському) інституті народної освіти, де не лише здійснювали дослідження українського, російського, західноевропейського та орієнтального мистецтва, а й проводили вишкіл відповідних фахівців. Юлія Полякова аналізує політичний контекст у мистецькій практиці огульного реформування національних театрів радянської України на прикладі переведення Державного єврейського театру з Харкова до Києва. Сприятливим стало перенесення столиці до Києва для футбольної команди київського «Динамо», що доводить києвознавець Валерій Старков.

Після повернення Києву столичного статусу в ньому відродилося і культурне життя. Про це можна дізнатися з досліджень Юлії Зиновіївої і Тетяни Ємельянової. Перша аналізує приготування та організацію виставки українського народного мистецтва 1936 року в Державному музеї українського мистецтва. Друга на основі документів Центрального державного кінофотофоноархіву України показує масову святкову культуру киян, де місто правило за своєрідну «лабораторію» витворення типу нової людини — «людини радянської», представника «нової нації» зі спільними сенсами, героями, мітами.

Наступну частину присвячено архітектурному образові столичного Києва. Стаття Світлани Власенко ґрунтується на документах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, в якій дослідниця розкриває основні етапи з історії архітектури Києва як столиці УРСР 1930-х — початку 1940-х років. Окремі статті розділу представляють специфіку проєктування урядового центру столиці. Алла Киридон аналізує проєкти планування урядового кварталу, а Олександр Костючок показує вплив економічних чинників на його втілення, тоді як Дар’я Остапюк представляє Генеральний план розвитку Києва у 1936 році. Чільне місце в розділі займають дослідження архітектурних споруд сервісного призначення. Олена Мокроусова описує еволюцію будівництва Київського ЦУМу, етапи якого пройшли від конструктивізму до радянського ар-деко. Тарас Ширяєв показує тенденції розвитку готельного господарства столиці в міжвоєнний період. Києвознавець Дмитро Малаков змальовує біографію столичного архітектора Миколи Шехоніна.

У завершальній рубриці «Публікація» Яна Яненко подає важливий для історії столичного музейництва документ «Матеріали і висновки бригади ЦК КПбУ та Київського МПК в справах обстеження наукової та експозиційної роботи Київських музеїв. 29/11–1932 року».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій