Станіслав Асєєв (Васін). В ізоляції. Дописи про Донбас

Березень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
352 переглядів

Київ: Люта справа, Радіо Свобода, 2018.

…час рушати зі сходу.

Час рушати на захід із цієї скрути.

Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,

ніби справді знають, як з нею бути.

Сергій Жадан

Книжка Станіслава Асєєва (Васіна) — це хроніка життя на окупованих територіях українського Сходу, яку мусять прочитати всі українці. І ті, хто мріє повернути Донбас, і ті, хто вважає, що треба скинути його як непотрібний баласт, і всі, хто між першими і другими. А також ті, кому пощастило не знати, що таке життя в окупації, але хто хотів би зрозуміти тих, хто його пережив чи переживає нині.

Стас Асєєв — молодий журналіст, філософ за освітою. У 2015–2017 роках публікував статті з окупованих територій на сторінках «Українського тижня», «Дзеркала тижня» та сайті «Радіо Свобода». Стас був не єдиним хронікером, який писав «звідти», варто згадати також Євгена Шибалова.

Збірник вийшов невеликим накладом як складова частина кампанії за його звільнення: від літа 2017 року Стас перебуває в полоні на окупованих територіях (єдине, мене що дивує, — як Асєєву вдавалося так довго уникати полону, враховуючи хірургічну проникливість його текстів). Шибалову «пощастило» більше: його 2016 року депортували з «ДНР» без права на повернення. Стасові хроніки про щоденні, «побутові» реалії «ДНР» і «ЛНР» — про вуличну страту, схему отримання водночас «республіканської» та української пенсій, обіг зброї серед населення, ціни та меню ресторанів, «західний в обхід українського» репертуар місцевих театрів, хто і чому поповнює лави «ополчення» — написано з місця подій та поза чорно-білою парадигмою «зради» і «перемоги».

«Клаптикова ковдра» його есею змушує замислитися про цікавіші та нагальніші питання, на які Україна має знайти відповіді, а перед тим знайти мову, якою про це говорити. Зауважу одразу: я свідома того, що тези книжки — це тільки одна з багатьох «лінз», крізь які можна дивитися на Донбас і намагатися його зрозуміти, а також того, що повноцінна дискусія з автором можлива тільки тоді, коли той має можливість відповісти, а Стаса такої можливости наразі позбавлено. Утім, нехтувати запитаннями, порушеними в текстах збірника, не можна, якщо Україна справді хоче повернути не тільки території, а й людей.

Запитання перше: чи змогла Україна осмислити і зрозуміти Донбас (хай якою затертою і знеславленою є ця калька) за роки незалежности? Інакше кажучи, «щоб зрозуміти, чи втрачено Донецьк назавжди, варто насамперед запитати: чи було його “знайдено” під вугільним пилом тоді, коли тут усе ще майоріла українська влада?». Чи розуміє Україна не тільки те, як голосує Донбас, а й те, чому він так голосує? Як формувалася ідентичність Донбасу, що її американський дослідник Гіроакі Куромія називав «ненаціональною»? До речі, Куромія, безумовно, очолює список авторів, обов’язкових до прочитання всім, кого цікавлять «донбаські студії», — галузь, яка в Україні ще має постати. Мені вдалося нарахувати тільки три масштабні праці, які претендують на глибокий аналіз реґіону та його ідентичности, при цьому дві з них авторства не українців: це «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки» вже згадуваного Куромії («Основи», 2002), «Український Донбас. Обличчя регіональної ідентичності» Марти Студенної-Скрукви (Лабораторія законодавчих ініціятив, 2014) і «Триста років самотності. Український Донбас у пошуках смислів і батьківщини» Станіслава Кульчицького та Лариси Якубової («Кліо», 2016).

На запитання уявного критика, навіщо взагалі намагатися його розуміти і чим цей реґіон такий особливий, відповім словами українського історика з Луганська Євгенія Монастирського: бо від спадщини та перешкод прикордоння немає порятунку (бачимо також, що і польсько-українське прикордоння є проблемним реґіоном). Розуміння — це шлях до (с)прийняття, а нерозуміння —шлях до відрази та ворожнечі.

Запитання друге: хто такі — Homo Donbasus, і про що Україна говоритиме з ними після звільнення, окрім звинувачень, що ті «не змогли втримати український прапор на своїй землі»? Безкінечно чутливе і болюче, особливо для мешканців Донбасу (колишніх і нинішніх). Перш за все: скільки людей в Україні свідомі того, що на окупованих територіях є, за означенням автора, «залишенці», «тіні» на полотні Донецька, Луганська, Макіївки та інших окупованих міст — ті, що не хочуть тікати зі своєї землі і залишаються, коштом загрози для свого життя, вірними українській ідеї (хоч би як ця ідея визначалася)? Хто пам’ятає про донецький Евромайдан, який розпочався водночас із київським і стояв до початку лютого 2014 року? Скільки їх, небайдужих українців Донбасу? Небагато. На думку Асєєва — один на 40–50 «сепаратистів». Формула Монастирського та соціологині з Донецька Оксани Міхєєвої дещо оптимістичніша: 15% «пасіонарної меншости» проти 85% тих, кому «все одно» (щоправда, серед цих 15% є прибічники як українського, так і неукраїнського «табору»). Мало цих людей чи дуже мало — саме серед них є ті, хто з окупованого Донецька перераховує п’ятдесят гривень на українську армію і хто в День незалежности України написав на асфальті «Донецк. Украина. 24.08.2016». Вони є, і вони чекають.

Тим, хто не розуміє, навіщо цим людям залишатися в окупації і ризикувати життям, Стас відповідає: щоб Донбас залишався Україною. Адже — і ця фраза, на мою думку, може стати епіграфом до книжки — «ми програємо не в полі, а тоді, коли “ДНР” залишить останній, хто жив з “українською мрією”». Присутність цих людей там тим важливіша, що за п’ять років війни виросло ціле покоління, яке прожило свої найформативніші юні роки у «не-Україні», недодержаві, в оточенні пропаґанди й псевдоосвіти («Занурення у війну»), і невідомо, чи це покоління є останнім «поколінням ДНР/ЛНР», чи тільки першим.

Із цього випливає третє запитання: що таке Україна і як визначається належність до неї? На нього шукають відповіді українці Донбасу, і Стас серед них. Іще до окупації мешканцям Донбасу боліло ставлення до себе як до «не таких» українців (на дані, які це засвідчують, натрапляла у джерелах десятирічної давнини), а в окупації теза про те, що Україна не вважає їх за «своїх» громадян, уже не мала перешкод для поширення («до тих, хто залишився за блокпостами, не прозвучало жодного звернення від президента»). Прірва розуміння та стереотипізування одні одних в умовах комунікаційної блокади так розрослися, що в умовах, коли Росія та її бойовики звільнять окуповані території, міжсуспільний діялог буде напружений, якщо висловлюватися дипломатично. А якщо говорити прямо: добре, якщо він узагалі буде.

Що таке Україна — така, яка дала би змогу відійти від всюдисущого протиставлення «ми і вони», якого я так старанно уникала в цьому тексті, пишучи «Україна» щоразу, коли хотіла написати «ми»? Допоки ми не знатимемо відповіді на це запитання, теза уявного циніка в одній зі Стасових статтей («Лист циніка своїй державі») про те, що держава скоріше відмовиться від своїх громадян, ніж від своєї території, залишатиметься правдивою. Ця формула не може визначити, де починається Україна, але нею напевно можна відміряти, де вона закінчується.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Грудень 2017
Книжка представляє результати дослідження феномену гібридної війни Росії проти України, що його...
Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Більшість історій розповідають про власників бізнесу, заняття яких прижилися на новому ґрунті, або...

Розділи рецензій