Наталья Громова. Узел. Поэты. Дружбы. Разрывы. Из литературного быта конца 1920-х – 1930-х годов

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
268 переглядів

Москва: АСТ, CORPUS, 2016.

У передмові до другого видання збірника статтей про літературне життя та побут 1920–1930-х років Наталья Ґромова визначає, що від часу першої публікації («Вузол» виходив у видавництві «Эллис Лак» 2006 року) тема «з марґінальних перейшла в центральні». Додамо, що за ці роки і сама авторка набула літературної ваги: новий наклад вийшов уже не в «марґінальному» видавництві, а в монстрі «АСТ». За попередню книжку «Ключ» Ґромова здобула кілька літературних премій і стала фіналісткою російського «Букера». Резони видавців зрозумілі, але й у авторки, як далі побачимо, мали бути приводи для перевидання – «виправленого і доповненого».

«Вузол», як і «Ключ», – назва змістовна і навіть перенасичена сенсами, символічними та історичними. Так називалося кооперативне видавництво поетів (1925–1928), з яким співпрацювали Маріна Цвєтаєва, Софія Парнок, Боріс Пастернак та деякі інші герої книжки. Видавництву присвячено декілька розділів, проте «хроніку» «Вузла» Ґромова вже видавала 2005 року малим накладом у музейному видавництві. Інше значення розкриває епіграф, для якого обрано фраґмент із мемуарів Сєрґея Дуриліна «У своєму кутку»: «Як же затишно у вузлі! Але рано чи пізно затишок мине: немає такого вузла, якого коли-небудь хто-небудь не розв’язав би чи не розрубав би, і тоді… тоді вузол перетворюється на мотузку». Інакше кажучи, це книжка про те, як люди спочатку стали жити в тісному комунальному «вузлі», як антиутопія Алєксандра Блока про «квартал поетів» оберталася на совєтську утопію. І як потім цей вузол справді перетворився на мотузку: мотузку-батіг або мотузку-зашморг.

Збірник складається з двох авторських розділів, у яких у хронологічному порядку подано сюжети 1920-х, а потім – 1930-х років; а також «додаткового» розділу, в якому вміщено листи з архіву Владіміра Луґовського, «Автобіографію» Дмітрія Петровського, уривки з щоденників Марґаріти Аліґер, спогади Татьяни Луґовської та Маріки Гонти. Персонажі з’являються спочатку в напівдокументальних, белетризованих і компілятивних сюжетах Ґромової, а наприкінці – в документах «від першої особи». Сюжети змонтовано з декількох фраґментів-свідчень (листів чи меморій, часто-густо Ґромова покликається на усні розповіді Марії Сєдової-Луґовської, Татьяни Луґовської, Лідії Лібедінської тощо). Так виникає коротка історія, на перший погляд – проста, ймовірна, яка не потребує коментарів. Але з погляду професійного історика і архівіста саме такий монтаж документальних та квазидокументальних епізодів (усних переказів) може бути побудовано вельми суперечливо, взагалі компілятивний монтаж припускає певне авторське зміщення. А в цьому випадку зміщення підказано особливостями матеріялу та принципами його опрацювання.

Так склалося, що за певних обставин – родинних та евристичних – поет Владімір Луґовськой стає ледь не головним героєм книжки. Тож «вузол» зав’язано довкола родинного архіву Луґовських, і загальна картина виглядає досить незвично: маємо не «портрети на тлі», а тло як таке. Актори першого плану створюють масовку, правлять за кореспондентів і коментаторів. Пастернак – кореспондент Луґовського та Петровського; окремий сюжет: Пастернак у родинних перипетіях Петровського і Маріки Гонти тощо. І справді, йдеться про літературний побут, але цей побут якнайменше подано і усвідомлено як чинник літературного процесу; у кращому разі він існує на рівні популярного коментаря. Це проблема не матеріялу, а його опрацювання.

Ґромова справді виправила деякі огріхи, що їх позначили рецензенти першого видання. Але більшість фактологічних помилок, вибірковий перелік яких займає декілька сторінок, залишилися без змін. Сєрґей Мєльґунов (1879–1956) і Алєксандр Чаянов (1888–1937), як і раніше, за волею авторки, гинуть на початку 1920-х років, Іван Ґронський 1935 року перебуває при владі й очолює газету «Известия», при тому що від лютого 1934 року нею керував Ніколай Бухарін. Склад редколеґії журналу «Знамя» у травні 1937 року вказано неправильно. Це лише одиничні приклади фактологічних невідповідностей, які було зазначено, але не виправлено в новому, «виправленому» виданні.

Проте є «неправда» іншого порядку: письменник-шахтар Олександр Авдєєнко, згідно із сюжетом, що його викладає Ґромова, разом з іншими письменниками завітав на будівництво «Бєломорканалу», спілкувався з «канальцями», «прозрів», потрапив у немилість, його звідусіль було «вигнано», він «утік на шахту» і «залишився там, забутий владою, і потім вижив». Однак насправді участь Авдєєнка і його недовге перебування в «немилості» – зовсім інша історія, не пов’язана з «Бєломорканалом». Він повернувся на шахту 1940 року після погромної критики знятого за його сценарієм фільму «Закон життя». 1942 року він пише фронтовий нарис «Спокута кров’ю», який надіслали Сталіну. Авдєєнкові «вибачили», поновили його в партії та СП, нагородили орденами тощо. Це доступна енциклопедична інформація, однак Ґромова не бере її до уваги, бо створює власну «художню правду», яка, з огляду на історію, виявляється примітивною белетризацією. У більшості випадків така белетризація навіть не суперечить фактам, але супроводжується обивательським коментарем, що перетворює трагічну історію в комунальні чвари, в пласку мелодраму про чоловіків і жінок, про родинні зради та розлучення, про безліч «довколалітературних родичів», які переказують авторові романізовані та маловірогідні «плітки у вигляді версій».

Стилістична і фактологічна неохайність змушують узяти під сумнів правдивість та коректність цитування великого і безумовно цінного масиву архівних джерел, до яких читач книжки не має доступу. Головна проблема «Вузла» навіть не в численних помилках, а саме в принципі опрацювання джерел – м’яко кажучи, некритичному: в суцільному «монтуванні», урівнюванні «прямих» документальних джерел і усних переказів.

Нарешті, повторимо за рецензентом першого видання Лєонідом Максімєнковим: не можна писати історію совєтської літератури «за сімейним анґажементом», на базі родинного архіву, свідомо нехтуючи відомчими архівами і залишаючи «за дужками» офіційну номенклатурну біографію своїх «комунальних» персонажів. Те саме «зміщення», подання героїв із перспективи масовки, що мало стати конструктивним інструментом, тут виглядає історичним «прасуванням». Аж ніяк не безневинним, якщо пам’ятати, що йдеться, з одного боку, про совєтську партійну та спілчанську номенклатуру (Луґовського, Зєлінського, Лібедінського), а з другого – про Пастернака і Цвєтаєву. Тобто для когось вузол – батіг, для когось – зашморг, – а тут одна й та сама мотузка.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Липень 2017
Новий роман Олександра Ірванця подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку...
Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...

Розділи рецензій