Карл Шльогель. Український виклик. Відкриття європейської країни

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
225 переглядів

Київ: Дух і Літера, 2016.

В українській версії назви збірника есеїв історика Карла Шльоґеля «Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen» (Мюнхен, 2015) «рішення» (Entscheidung) перетворилося на виклик, а «українські уроки» (Ukrainische Lektionen) — на «відкриття європейської країни». У передмові автор та в післямові науковий редактор Володимир Приходько пояснюють таку переакцентуацію. Справді, у Шльоґеля ідеться насамперед про «відкриття України», яка саме в 2013–2014 роках визначила себе на ментальній карті Европи, «вийшла з тіні» російської або радянської імперії. Майже до того часу її сприймали лише в «імперській проєкції». Шльоґель зізнається, що, згадуючи про Другу світову війну, німці не виділяли з маси «росіян» тих інших, проти кого воювали: українців, татар, білорусів тощо. Всі народи, які заселяли радянську імперію, для німців були «росіянами», і провину, пише Шльоґель, німці визнавали перед умовними «росіянами». Що ж до українців, то вони асоціювалися з такими малоприємними і сповна архаїчними з погляду сьогоднішньої Европи речами, як націоналізм і антисемітизм; ключові слова: «Бандера» і «львівські погроми 1941-го». Шльоґель покликається на Арнольда Марголіна, який представляв Українську Народну Республіку на Паризькій конференції 1919 року: «Вони [американці] знають про українців не більше, ніж середній европеєць про будь-яке африканське плем’я». Відзначимо це властиве для нової «української проєкції» звернення до напівзабутого в самій Україні «єврейського адвоката» Директорії. Арнольд Марголін — друга людина у Міністерстві закордонних справ УНР, і до 1920 року він представляв УНР у Лондоні; в березні 1919-го, після проскурівського погрому, демонстративно звільнився, проте й далі підтримував Петлюру та Директорію, перекладаючи вину за погроми на провокаторів із «чорної сотні».

«Ukrainische Lektionen» Шльоґеля слід читати як «відкриття» німцями України та її історії, точніше, перечитання цієї історії в іншій, ані в радянській, ані в російській, а в українській проєкції. Проте чому саме цю книжку перекладено українською і чому її варто прочитати в Україні? Це погляд сучасного німецького історика і візія того, як сучасна Европа сприймає Україну, — Шльоґель відмовляється від архаїчного офіціозу української історії, «національної історії Грушевського». Він звертається до «студій фронтиру», до посттернерівської історії (див. монографію Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір», що минулого року побачила світ у видавництві «Критика»). Інакше кажучи, історія України в такому прочитанні — історія рубіжної зони і рубіжного народу, не етнічна монополія, а послідовна взаємодія різних культур. І нинішня «гібридна війна», з погляду Шльоґеля, актуалізує цей пограничний сенс, якщо головний її чинник — неконтрольована ділянка російсько-українського кордону, та сама «кватирка», через яку відбувається ескалація. Відповідно, Шльоґель пише про транзит «шантажу і дестабілізації зі сходу на захід», із Росії до Европи — за допомогою «українського фронтиру».

Автор знаходить несподівану паралель «русскому миру» у зв’язку з війною на Донбасі. Він нагадує про рух так званих «фрайкорів» (Freikorps), що посилився після Першої світової війни: профашистські «добровольчі корпуси» виступали «п’ятою колоною» в країнах Балтії та в Силезії під гаслом «Де ми — там Німеччина». Німецький історик бачить «русский мир» не як продовження імперії, а навпаки, як її альтернативу. Оскільки характер такої альтернативи «етнічний», то вона протилежна до імперії. Тут треба поставити кому й повернутися за Шльоґелем трохи назад, до його сповіді про дитяче захоплення російською культурою і свідоме «зачарування» Росією та імперією як такою. Він ностальгійно описує свої юнацькі подорожі безкраїми просторами СРСР: це був інший вимір часу; той час було ніби зупинено, він не вимірювався грошима, його завжди було вдосталь; це був інший вимір простору — нескінченно протяжного, універсального, не розділеного кордонами (тому зрозумілий подів подібних до Шльоґеля европейців на початку 1990-х, коли Европа намагалася наблизитися до ідеалу «світу без кордонів», а колишній СРСР, навпаки, кордони вибудовував). Іншими словами, Шльоґель намагається пояснити, за що він колись полюбив Росію і чому тепер не може сприйняти «русский мир», що не має нічого спільного з «Росією, яку він втратив».

Проте це лише один зі складників «українських уроків» німецького історика. Значну частину книжки написано задовго до подій 2013–2014 років. Це путівник українськими містами: автор послідовно представляє дві столиці, Київ і Харків, потім південь — Одесу і Ялту, схід — Дніпро і Донецьк, і захід — Чернівці та Львів. Він завжди точно позначає культурну — в широкому сенсі — домінанту, коротко згадує своє колишнє відчуття Сімферополя — занедбаного радянського заповідника і Севастополя, що неначе зійшов із полотен Алєксандра Дейнеки. Він точно описує Київ через мандельштамівський нарис 1926 року: «найживучіше місто», яке миттєво відновлює свою святкову вітальність — так було після громадянської війни (і це мав на увазі Мандельштам) і так було після зими 2013/2014-го. І так само історик визначає головну київську особливість: цей хаотичний рельєф не створено для імперської перспективи, кав’ярні на вулицях Києва виглядають природніше, ніж паради.

Одесу автор представляє ключовим символом — Потьомкінськими сходами: «сцена, яка потребує ремонту», Ялту — поетичним мітом про південний парадиз, пушкінськими віршами — парафразом «Пісні Міньйони» з Ґетевого роману «Літа мандрів Вільгельма Майстра». Авторове відкриття України часто-густо відбувається через російську літературну хрестоматію. Українська — зі зрозумілих причин — авторові невідома. Він намагається дати собі раду в сучасній українській літературі, але не завжди потрапляє на потрібні клавіші, і в Харкові для нього головним письменником стає Лєв Копелєв, а не Сергій Жадан. Жадана таки згадано, але «Ворошиловград», а не харківську «Месопотамію». Львів починається цитатою із Йозефа Рота («Lemberg. Die Stadt»), і далі, звісно, — Лемберґ. Польського Львова немає зовсім, українське місто ледве жевріє.

Але найдраматичніший і найстрашніший розділ книжки присвячено Донецьку. Це історія смерти великого і сильного міста, смерти тим жахливішої, що вона відбувалася і відбувається в усіх перед очима. Шльоґель згадує европейські міста, які вмерли в ХХ столітті, тобто втратили «людську суть». Це перетворені на попіл Варшава, Мінськ, Сталінград, Вільнюс, Лодзь, Вроцлав. Найближчі до нас приклади — Сараєво і Алепо. У цьому сенсі характерне «німецьке прочитання» епохальної битви за донецький аеропорт: окрім символічного значення «хто переможе тут, переможе у війні», це був останній крок на шляху до відокремлення міста, поривання його зв’язку з рештою світу, відкидання в Дике Поле, «в ту провінційність, яку він залишив позаду». Віднині Донбас став «ареною для міжнародних авантюристів» і «полігоном для російських військових експертів». Тут Шльоґель знову згадує досвід німецьких фрайкорів: експорт насильства, пише автор, завжди повертається. Коли — питання часу.

На завершення зауважимо: 2014 року Шльоґель офіційно відмовився від медалі Пушкіна — почесної нагороди, якою Росія вшановує іноземців за заслуги перед російською культурою. Це був його особистий протест проти анексії Криму та війни на Донбасі.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Володимир Шелухін ・ Січень 2017
Прагнення вибудувати абсолютно раціональну політику в умовах електоральної демократії часто...

Розділи рецензій