Іза Хруслінська. Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1954 переглядів

Переклад із польської Дзвенислави Матіяш за редакцією Івана Андрусяка та Оксани Забужко
Київ: Комора, 2014.

Найважливіше в цьому 400-сторінковому інтерв’ю Оксани Забужко — сам факт його публікації українською мовою. В передмові до видання Оксана Забужко сама стверджує, що «повернення — уже в перекладі «назад», на українську <…> до українського читача, який, в остаточному підсумку, і є її головним героєм <…> також робиться неуникненним і обов’язковим. Інакше це було б — як говорити іншим про нього за його спиною». Та складно уявити, щоб саме так бачили аналогічну потребу автори з інших культур, менш уражених багатовіковими упослідженнями (скажімо, британці чи французи). «Повернення» такого ось «продукту на експорт» свідчить радше про негаразди вдома. Цю версію потверджує ще одна ознака, яка спершу видається формальністю, а згодом — фіксацією «середньої температури по лікарні»: примітки з поясненнями. В ориґінальному польському виданні (2013 року, видавництво Колеґіюму Східної Европи) такі енциклопедичного кшталту примітки безперечно необхідні, надто коли сам текст «інтерв’ю-ріки» фактично є українською енциклопедією, розповіддю, за висловом самої Оксани Забужко, «про своє “одразу все”, “одним пакетом”». Нема жодних сумнівів, що польські читачі потребують роз’яснень щодо Української Галицької Армії, Симона Петлюри та Соломії Павличко. Але те, що ці примітки залишилися і в українському перекладі, може свідчити не лише про послідовність видавництва (зрештою, польські постаті та явища також дбайливо розтлумачено, як, до речі, й згаданих у виданні персонажів із-поза українського та польського світів — як-от Генрі Міллера). Чи ж не потрібні такі примітки й багатьом українським читачам? І саме їм цю книжку можна радити як «вступ до українознавства», зокрема й тому, що в бесіді з Ізою Хруслінською Оксана Забужко значно толерантніша до таких співвітчизників, ніж у своїх «домашніх» інтерв’ю та виступах, а подекуди й художніх творах.

Ця розмова — щонайменше на два боки: якісь із приміток не потрібні українцям, а потрібні полякам, а згадка про комедію Старицького «За двома зайцями» нічого не скаже польським читачам, але є гачком для співвітчизників, зокрема тих, що вхоплять його завдяки однойменному совєтському фільмові. В першому з 16 розділів співрозмовниці розгойдують вільний жанр неспішної розмови історією двох дідів Оксани Забужко в один час та одному місці — 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві, у день Злуки ЗУНР та УНР. І саме тоді стає зрозуміло, чого ж насправді очікувати від інтерв’ю, — епосу. Від цілком кінематографічного сюжету розкручується подальша оповідь, і не дивно, що наступний місток у розмові — цитата зі справжнього кіна: Оксана Забужко згадує «Арсенал» Олександра Довженка.

Навряд чи можна стверджувати, що свідомо, але точно вправно, Оксана Забужко використовує цей прийом причарування читачів у спосіб, подібний до емоційного залучення, втягування в темній кінозалі, перед тим, як переламати їхні звичні уявлення (приміром, про такого дорогого багатьом українцям Міхаіла Булґакова). Інший приклад «витягування» бесіди на щось більше, ніж бесіда, а таки на «одразу все», — вплітання персональної сімейної історії в історію національну (прийом надійний і випробуваний, що фактично є інвестицією приватного в довіру читачів до масштабного історичного наративу). І саме така приватна розповідь дає змогу тримати увагу авдиторії, поступово впроваджуючи її в світ екзотичних реалій, та долати бар’єр стереотипів, як-от у випадку повоєнної Західної України (щодо якої в кожної з читацьких авдиторій є свої стереотипи). 

Ті ж читачі, що просто люблять твори Оксани Забужко, будуть вдячні за розповіді з дитинства та юности, етапи інтелектуальної біографії, а також «путівник» її книжками — від дослідження про Франка до збірки листування з Юрієм Шевельовим, одним із головних героїв і цієї книжки розмов. Окремі гілки бесіди «виростають» навіть не з книжок, а з есеїв.

Уже сам зміст численних диґресій може бути приводом для дискусій, а щонайменше одне зауваження авторки змушує здійняти брови: ніби-то перше видання книжки Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» вийшло накладом у 500 примірників (насправді 2005 року наклад був 1000 примірників, а доповненого видання 2013 року — 1500). Сама динаміка, з якою Оксана Забужко «зшиває» минуле і теперішнє, спроможна тримати увагу навіть скептиків. Книжка і тут вийшла «на два боки» — і для тих, кому цікава Україна, і для тих, кому цікава Оксана Забужко в ній.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Світлана Ославська ・ Червень 2018
У 300-сторінковому інтерв’ю співрозмовники торкаються різних аспектів української реальности:...
Андрій Блануца ・ Квітень 2017
Шкільник був очевидцем подій української революції 1917–1921 років та одним із її активних діячів...

Розділи рецензій